— Клянешся? — гиркнув Гуннан.
— Ні.
На мить, сповнену очікуванням вибуху, знову запала мовчанка, неначе тиша перед бурею, а потім здійнявся недовірливий гомін.
Гуннан вражено витріщився на нього.
— Що?
— Підведися, хлопче, — пролунав хрипучий голос короля. Гамір натовпу став сердитішим, коли Бранд піднявся з колін. — Я ще такого ніколи не чув. Чому ти відмовляєшся давати клятву?
— Тому що він боягуз, — прогарчав Гуннан.
Гнівні вигуки воїнів звучали дедалі гучніше. Хлопчина, що стояв поруч із Брандом, дивився на нього круглими очима. Рульф стиснув кулаки. Отець Ярві звів брову. Шпичка з перекривленим обличчям ступила крок уперед, але королева стримала її, здійнявши палець.
Зморщившись від зусилля, король здійняв кістляву руку, і воїни стихли. Він не відривав очей від Бранда.
— Я запитав його.
— Може, я й справді боягуз, — відказав Бранд, хоча голос його пролунав куди сміливіше, ніж зазвичай. — Нещодавно майстер Гуннан убив старого селянина, а я побоявся його спинити. Ми спалили село, а я побоявся заперечити. Коли під час випроби він виставив трьох проти одної, я побоявся стати на її захист. Ставати на захист слабшого проти сильнішого — хіба не так повинен чинити справжній воїн?
— Ти брешеш, клятий негіднику! — заревів Гуннан. — Та я…
— Припни язика, доки король не накаже тобі говорити! — гарикнув отець Ярві.
Майстер-військовик спопеляв Бранда вбивчим поглядом, але тому було байдуже. Він почувався так, наче з його плечей звалився важкий тягар. Наче він знову силкувався втримати «Південний вітер» і раптом збагнув, що можна відпустити. Уперше відтоді, як відплив із Торлбю, Бранд почував, що стоїть у світлі.
— Вам потрібен хтось, хто не знає страху? — він випростав руку. — Ось вона стоїть. Шпичка Бату, Обраний Щит королеви. У Першограді вона билася одна проти сімох і врятувала Імператрицю Півдня. Про неї співають пісні по всьому Потрощеному морю! А ви замість неї берете у військо хлопчаків, що не знають, за який кінець тримати списа. Що це за безумна пиха? Що за дурість? Колись я мріяв стати воїном. Служити вам, мій королю. Битися за мою вітчизну. Завжди мати опліч себе вірних братів, — він глянув Гуннанові просто в очі й стенув плечима. — Але якщо бути воїном означає те, що я бачив, то я не хочу брати в цьому участі.
Юрба знову вибухнула гнівом, і знову королеві Утілю довелося заспокоювати її, здіймаючи тремтливу руку.
— Декому з присутніх твої слова, можливо, не до душі, — промовив він. — Але це слова не боягуза. Серед чоловіків є ті, кого торкнувся Батько Мир, — його втомлені очі обернулися до Ярві, потім до Шпички; одна повіка затремтіла. — Як і серед жінок є ті, кого торкнулася Мати Війна. Смерть… чекає на всіх, — раптом його рука, що лежала на мечі, затремтіла ще сильніше. — Кожен із нас повинен віднайти власний… правильний шлях… до її дверей…
Він завалився вперед. Отець Ярві метнувся зі стільця й устиг підхопити короля, перш ніж він упав. Меч зсунувся з його колін і полетів у багнюку. Міністр і Рульф, підтримуючи Утіля з обох боків, підняли його з крісла й потягли до шатра. Голова короля безвільно повисла, ноги волочилися по землі. Юрба загомоніла знову, ще голосніше, але цього разу приголомшено й налякано.
— Король випустив свого меча.
— Лихе знамення.
— Нам не пощастить у бою.
— Боги не сприяють нам…
— Заспокойтеся! — королева Лайтлін підвелася і з крижаним презирством обвела поглядом присутніх. — Переді мною воїни Ґеттландії чи переполошені рабині? — вона підняла чоловікового меча й притисла його до грудей, як це робив король. Рука її, однак, не тремтіла, в очах не було вологи, а в голосі — слабкості. — Зараз не час для сумнівів! Мечолам чекає на нас біля Амонового Зуба! Нехай наш король і не з нами, та ми знаємо, що він сказав би.
— Сталь — наша відповідь на все! — вигукнула Шпичка, й ельфійський браслет спалахнув червоногарячою барвою.
— Сталь! — заревів майстер Гуннан, високо скидаючи свого меча.
Розлігся шурхіт металу, коли інші взялися теж видобувати клинки і здіймати їх у небо.
— Сталь! Сталь! Сталь! — скандували сотні горлянок.
Мовчав тільки Бранд. Він завжди гадав, що чинити добро означає битися поруч зі своїми братами. Але, можливо, чинити добро — це не битися взагалі.
НА ПРИЗНАЧЕНОМУ МІСЦІ