Ярві пирхнув.
— І ти разом з ними, Ґром-ґіль-Ґорме? Стоятимеш навколішках перед Верховним королем? Падатимеш ницьма перед Єдиним Божеством?
Вітер маяв довгими пасмами волосся довкола Ґормового пошрамованого обличчя. Похмурий вираз на ньому був наче витесаний з каменю.
— Я там, де вимагає бути моя клятва, отче Ярві.
— А втім, Міністерство завжди прагне миру, — мовила Ісріун, нервово сплітаючи тонкі пальці. — Єдине Божество завжди дає прощення, навіть тим, хто на нього не заслуговує. Уникнути кровопролиття — це благородний намір. Ми не відмовляємося від нашої пропозиції вирішити все герцем між королями, — вона підібгала губи. — Але боюся, король Утіль надто старий, надто кволий і знесилений недугою, щоб битися. Без сумніву, це Єдине Божество покарало його за невірність.
Лайтлін скоса глянула на Ярві, і міністр ледь помітно кивнув.
— Утіль послав мене замість себе, — промовила вона, і Шпичка відчула, що її серце, яке й до того вже билося пришвидшено, почало стукотіти об ребра. — Виклик королю — це виклик і королеві.
Мати Ісріун зневажливо розреготалася.
— Ти битимешся з Мечоламом, позолочена королево?
Лайтлін підібгала губи.
— Королева не б’ється, дівчинко. Замість мене на герць вийде мій Обраний Щит.
Ураз Шпичка відчула, як її огорнув дивовижний спокій, і заусміхалася під каптуром.
— Це шахрайство, — обурилася Ісріун, усмішка вже щезла з її лиця.
— Це закон, — відказав Ярві. — Як міністерка короля ти мала б це розуміти. Ви кинули виклик. Ми його прийняли.
Ґорм махнув ручищем, немовби відганяючи докучливу муху.
— Шахрайство чи закон, мені байдуже. Я битимуся будь з ким, — голос його звучав майже знуджено. — Показуй свого герцівника, Лайтлін. Завтра на світанку ми зійдемося на цьому місці, і я його вб’ю, зламаю його меча й додам його навершник до мого ланцюга, — він обвів темними очима ґеттландських воїнів. — Але твоєму Обраному Щиту слід знати, що Мати Війна дихнула на мене в колисці, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити.
Лайтлін холодно посміхнулася. Нарешті все стало на свої місця, наче деталі замка гладенько ввійшли в пази, і враз задум богів щодо Шпички Бату став зрозумілим.
— Але мій Обраний Щит — не чоловік.
Отже, настав час видобути меча з піхов. Шпичка стягнула з голови каптур і відкинула плащ. Ґеттландці мовчки розступилися, і вона рушила між ними наперед, не відриваючи погляду від короля Ванстерландії.
Коли він побачив її, широке чоло прорізала зморшка непевності.
— Ґром-ґіль-Ґорме, — тихо сказала вона, проїжджаючи між Лайтлін і Ярві. — Мечоламе, — кінь матері Ісріун перелякано сахнувся з її дороги. — Сиротителю.
Шпичка напнула повіддя, порівнявшись із ним. На його насуплене обличчя впало яскраво-червоне сяйво ельфійського браслета. Вона вихилилася з сідла й прошепотіла до нього:
— Твоя смерть надходить.
ХОРОБРЕ ОБЛИЧЧЯ
Якусь мить по тому вони не рухалися. Її волосся лоскотало йому обличчя, ребра притискалися до його грудей з кожним гарячим віддихом. Вона поцілувала його розтулені губи, потерлася носом об щоку, але він лежав нерухомо. Вона зсунулася з нього і, задоволено буркочучи, простяглася поруч, але він лежав нерухомо. Вона притулилася до нього, поклала голову йому на плече, її дихання сповільнювалося, заспокоювалося, але він лежав нерухомо.
Мабуть, він мав би стискати її в обіймах так міцно, як скнара стискає в жмені своє золото, мав би вичавлювати все до останку з кожної миті, яка їм ще лишилася.
Але натомість Бранд почувався ображеним і роздратованим. І наляканим. Йому здавалося, що її шкіра липне до нього, наче клей, а жар її тіла душить його. Він випручався з її обіймів і встав. У темряві вперся головою в полотняну стелю намету і, лайнувшись, вдарив його рукою. Полотнище залопотіло й заколихалося.
— Ти добре провчив намет, — пролунав Шпиччин голос.
Він майже не бачив її в мороці. Хіба що серпик світла на плечі, коли вона піднялася на лікті. Відблиски в кутиках її очей. Полиск золота у волоссі.
— То ти битимешся з ним? — запитав Бранд.
— Схоже на те.
— З Ґром-ґіль-Ґормом?
— Хіба що він злякається і не прийде.
— Мечолам. Сиротитель, — прізвиська важко падали в темряву. Прізвиська, перед якими тремтіли великі воїни. Прізвиська, якими матері лякали дітей. — Скільки герців на його рахунку?
— Подейкують, два десятки.