— А це хто? — погляд короля впав на Шпичку.
Як почати бійку, вона чудово знала, а ось щодо інших правил поведінки була цілковитою невігласкою. Мати силкувалася навчити її, як слід поводитися дівчині: коли кланятися, коли ставати навколішки, коли торкатися ключа, — але Шпичка тільки кивала головою, тим часом думаючи про мечі. А втім, Рульф радив падати на коліна, тож, відліпивши мокре волосся від обличчя й мало не перечепившись через власну ногу, вона незграбно опустилася на мокре каміння набережної.
— Мій королю. Себто, мій Верховний… королю…
Ярві пирхнув.
— Це — Шпичка Бату. Моя нова блазниця.
— І як? Смішно жартує?
— Поки що не дуже.
Велетень посміхнувся.
— Я не Верховний король, дитино. Я лише маленький король Ванстерландії, і моє ім’я Ґром-ґіль-Ґорм.
Шпичці здалося, що в неї всередині все перевертається. Багато років вона мріяла зустріти батькового вбивцю. Однак жодна її мрія не скидалася на те, як ця зустріч насправді відбулася. Шпичка стала навколішки перед Мечоламом і Сиротителем, найзапеклішим ворогом Ґеттландії, за наказом якого ванстерці безупинно вчиняли набіги на прикордоння. Вона побачила обернутий чотири рази довкола його грубезної шиї ланцюг із навершників, що їх знято з мечів переможених ворогів. Шпичка знала, що один із цих навершників колись оздоблював руків’я того меча, який вона зберігала вдома. Найціннішої речі, яку вона мала.
Шпичка поволі підвелася, намагаючись зібрати докупи рештки своєї знищеної гідності. Вона не мала меча, на руків’я якого поклала б руку, тож натомість випнула підборіддя вперед, наче клинок.
Король Ванстерландії поглянув на неї згори донизу, як величезний собацюра на мале наїжачене кошеня.
— Я вже звик до погордливих поглядів ґеттландців, але ця блазниця позирає на мене щось аж надто неприязним оком.
— Так, наче має порахунок, який хоче звести, — додала мати Скер.
Шпичка стиснула мішечок на шиї.
— Ти вбив мого батька.
— Он воно що, — Ґорм стенув плечима. — Я вбив багатьох батьків. Як його звали?
— Сторн Гедланд.
Шпичка очікувала насмішок, погроз, гніву, але натомість Ґормове пооране зморшками обличчя проясніло:
— О так! То був герць, вартий пісні! Я пам’ятаю кожен крок, кожен удар. Гедланд був великий воїн і гідний супротивник! Холодними ранками, як сьогодні, мені досі ниє нога, яку він поранив. Однак Мати Війна була на моєму боці. Вона дихнула на мене в колисці. Провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити. Так воно й сталося, — Ґорм широко всміхнувся до Шпички; знічев’я бавлячись одним із навершників, він крутив його на ланцюзі двома пальцями. — Донька Сторна Гедланда, і вже так виросла! Але ж роки летять, еге ж, мати Скер?
— І то невпинно, — погодилася міністерка, пильно дивлячись на Шпичку яскраво-блакитними примруженими очима.
— Одначе годі розмов про давні звитяги, — Ґорм змахнув рукою, підкреслено ґречним жестом вказуючи їм дорогу. — Верховний король чекає, отче Ярві.
Ґром-ґіль-Ґорм повів їх через вимоклий під дощем порт, і Шпичка волочилася позаду, замерзла, мокра, сповнена гіркоти й безсилля. Увесь захват від думки, що вона побачить найвеличніше місто Потрощеного моря, кудись звітрився. Якби людину можна було вбити лютим поглядом у спину, то Мечолам упав би закривавлений і того ж дня пройшов би крізь Останні Двері, але погляд — це не клинок, і Шпиччина ненависть ранила тільки її саму.
Команда «Південного вітру» пройшла крізь величезні двійчасті двері й уступила до передньої зали, стіни якої — від гладенької підлоги до височенної стелі — були завішені зброєю. Там висіли стародавні мечі, поїдені іржею. Списи з поламаними ратищами. Щити, порубані й потрощені. Зброя, що колись належала людям, трупи яких горою нагромадив Бейл Будівничий, щоб зійти на трон і стати першим Верховним королем. Зброя, що лишилася від армій, які його наступники винищили, поширюючи свою владу від Ютмарку до Нижніх Земель і далі до Інґлефолду — на половину країн довкола Потрощеного моря. Сотні років перемог. І хоча мечі, сокири й розколоті шоломи не мали голосу, разом вони промовляли красномовніше, ніж шепіт міністра, і звучали гучніше, ніж ревіння майстра-військовика.
Опиратися Верховному королю — дуже-дуже невдала думка.
— Мушу зізнатися, я здивований, — промовив отець Ярві. — Не очікував побачити, що Мечолам служить Верховному королеві за придверника.
Ґорм скоса кинув на нього похмурий погляд.
— Усі ми маємо схиляти коліно перед кимось.
— Авжеж, тільки дехто схиляє коліно охочіше, ніж інші.