— А на твоєму?
— Ти знаєш скільки, Бранде.
— Жодного.
— Щось близько цього.
— Скількох він убив?
— Стількох, що ними можна виповнити не одну братську могилу, — її голос став жорсткішим, а ельфійський браслет спалахнув під ковдрою вогненним блиском. — Можливо, більше, ніж будь-хто на берегах Потрощеного моря.
— Скільки навершників висить у нього на тому ланцюзі? Сотня? Дві?
— І серед них — один, що належав моєму батькові.
— Ти хочеш піти батьковим слідом?
Сяйво браслета розгорілося яскравіше, освітлюючи сердиті риси її обличчя.
— Коли ти вже запитав, то я сподіваюся вбити цього великого вилупка, а труп лишити воронам.
Між ними повисла мовчанка. Зовні хтось пройшов зі смолоскипом, і помаранчеве світло промайнуло по одному боці Шпиччиного лиця, вихопивши з темряви щоку зі шрамом у формі зірочки. Бранд опустився навколішки, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.
— Ми могли б утекти.
— Ні, не могли б.
— Отець Ярві… це він уплутав тебе в це все. Своїми хитрощами, грою, як із тим отруйником у Ялетофті. Це все його план…
— То й що з того? Я не маленька дитина, Бранде, і все робила з розплющеними очима. Я дала клятву йому, дала клятву королеві Лайтлін. І я добре розуміла, що це значить. Розуміла, що, можливо, мені доведеться за неї битися. Розуміла, що, можливо, доведеться за неї померти.
— Якщо взяти коней, до світанку ми будемо за десять миль звідси.
Вона розлючено вдарила ковдру ногою і відкинулася на спину, затуливши обличчя долонями.
— Ми не тікатимемо, Бранде. Ні я, ні ти. Я сказала Ґормові, що його смерть надходить. Усі будуть трохи розчаровані, якщо я навіть не з’явлюся на герць, як ти гадаєш?
— Ми могли б податися на південь, до Тровенландії, приєднатися до команди якогось корабля й попливти Дивною до Першограда. Віаліна дала б нам прихисток. Заради богів, Шпичко, це ж Мечолам…
— Годі, Бранде! — гарикнула вона так різко, що він аж відсахнувся. — Ти гадаєш, я цього всього не знаю? Гадаєш, моя голова не гудить від цього всього, наче бісове осине гніздо? Гадаєш, я не знаю, що всі в нашому таборі міркують над тим самим і доходять однакових висновків? — вона подалася вперед, очі її блищали. — Я скажу тобі, що ти міг би зробити для мене, Бранде. Ти міг би бути єдиним чоловіком на пів сотні миль довкола, хто вважав би, що я переможу. Або принаймні тим, хто удавав би, що так вважає. Це не твій вибір, а мій. І я його зробила. Твій вибір: бути моїм оплічником чи ні.
Якусь хвилю Бранд стояв голий навколішках, здивовано кліпаючи, мовби дістав ляпаса. Відтак глибоко й уривчасто втягнув повітря, а потім випустив його.
— Я завжди буду твоїм оплічником. Завжди.
— Я знаю. Але це я мала б зараз боятися, а не ти.
— Пробач, — він простягнув руку й торкнувся в темряві її обличчя; вона притулилася щокою до його долоні. — Просто… ми так довго йшли одне до одного. Я не хочу тебе втратити.
— Я теж цього не хочу. Але ти знаєш, що я народжена для цього двобою.
— Якщо хтось і може здолати Ґром-ґіль-Ґорма, то це ти.
Як же Брандові хотілося в це вірити!
— Я знаю. Але все ж у мене, можливо, лишилося небагато часу, — вона схопила його за зап’ясток і потягла до ліжка. — Я не хочу марнувати його на розмови.
Бранд сидів зі Шпиччиним мечем на колінах і шліфував його.
Він уже кільканадцять разів пройшовся ганчіркою від простого руків’я аж до вістря, начистивши клинок до блиску. Зорі згасли, небо проясніло, і за Амоновим Зубом показалася Мати Сонце. Сталь не могла вже стати чистішою, а лезо — гострішим. Але Бранд далі тер клинок, шепчучи молитви до Матері Війни. А точніше одну молитву, знову і знову:
— …нехай вона житиме, нехай вона житиме, нехай вона житиме…
Коли чогось не можеш мати, то прагнеш цього. Коли здобуваєш те, що хочеш, тебе обсідають сумніви. А ось коли можеш втратити здобуте, то виявляється, що потребуєш цього так сильно, як ніколи.
Отець Ярві бурмотів власних молитов, пораючись біля казанка над вогнем. Час від часу він брав кілька сушених листочків з тої чи тої торбинки й докидав до варива, що смерділо, як немиті ноги.
— Мабуть, досить уже його шліфувати, — сказав він.
— Я не можу вийти разом із нею на герць, — Бранд обернув меча й узявся несамовито терти другий бік. — Я можу тільки шліфувати клинок і молитися. І я збираюся робити і те, і те скільки змога.
Він знав, що Шпичка не виявить страху, але та навіть ледь-ледь усміхалася. Вона сиділа, поклавши лікті на коліна й спокійно звісивши руки. На зап’ястку яскраво жеврів ельфійський браслет. На лівому передпліччі вона мала сталевий нарукавник, і це був увесь її обладунок. Замість нього — лише шкіряна куртка з понашиваними сталевими кільцями, туго стягнута ремінцями, щоб не висіло нічого, за що можна було б ухопити. Біля неї стояла Лайтлін, щільно приплітаючи її закошлане волосся до голови. Пальці королеви рухалися впевнено і спокійно, мовби готували Шпичку до весілля, а не до двобою. Два хоробрих обличчя, поза всяким сумнівом. Найхоробріших у всьому таборі — попри те, що саме їм двом було найбільше втрачати.