— Можливо.
Шпичка всунула держак топірця в петлю.
— Я не пройшла б випроби, і Гуннан не дав би мені ще одної. Я не вбила б Едвала. Мене б не звинуватили в убивстві. Я б не тренувалася зі Скіфр, не вирушила б у подорож Дивною, не врятувала б імператриці, і про мої славетні діяння не склали б пісень.
— А я не втратив би свого місця в королівському поході, — сказав Бранд. — І тепер був би гордим воїном Ґеттландії, робив би все, що скаже майстер Гуннан.
— А мене мати видала б за якогось старого дурня. Я носила б його ключ геть неправильно й препогано шила б.
— Але тобі б не довелося виходити проти Ґром-ґіль-Ґорма.
— Ні, не довелося. Але тоді б ми не мали… того, що маємо.
Якусь хвилю Бранд дивився їй у вічі.
— Я радий, що тоді завагався.
— Я теж, — сказала Шпичка й поцілувала його.
Останній поцілунок перед бурею. Її м’які вуста на його губах. Її гарячий віддих у світанковій прохолоді.
— Шпичко! — до них підійшов Колл. — Ґорм уже чекає.
Бранд мало не закричав криком, але натомість змусив себе всміхнутися.
— Що швидше почнеш, то швидше вб’єш його.
Він видобув Оддиного меча й узявся бити руків’ям об Рульфів щит. Інші пішли за його прикладом і теж застукотіли власною зброєю та обладунками. Над ґеттландськими лавами здійнявся гуркіт, чоловіки стали виклично горлати, гарчати і скандувати. Це був аж ніяк не той герцівник, якого вибрали б вони, але, попри все, це був ґеттландський герцівник.
І Шпичка, гордо випроставшись, рушила крізь гримотіння металу. Воїни розступалися перед нею, наче земля перед плугом.
Вона рушила на двобій із Мечоламом.
СТАЛЬ
— Я чекаю на тебе, — промовив Ґром-ґіль-Ґорм своїм співучим голосом.
Він сидів на табуреті, а обабіч стояли, опустившись на коліно, його біловолосі зброєносці. Один із них усміхався Шпичці, а другий люто зиркав спідлоба, мовби сам збирався з нею битися. Позаду, вздовж східного краю бойовища, вишикувалися двадцять найближчих Ґормових воїнів. З-посеред них мати Ісріун кидала злостиві погляди, а вітер ворушив волосся довкола її худого обличчя. Поруч із нею стояла похмура сестра Скер. Далі в яскравому сяйві Матері Сонця, що здіймалася над Амоновим Зубом, чорними обрисами на узгір’ї видніли ще сотні войовників.
— Я вирішила подарувати тобі ще кілька хвилин життя.
Шпичка наділа своє щонайхоробріше обличчя, проходячи між королевою Лайтлін та отцем Ярві, і виступила наперед ґеттландської двадцятки найкращих на невеличку ділянку низько скошеної трави. Квадратове бойовище, подібне до тих, на яких вона тренувалася, — вісім кроків завдовжки й завширшки, по кутах у землю встромлено списи.
Клапоть землі, на якому помре або вона, або Ґром-ґіль-Ґорм.
— Такий собі подарунок, — Мечолам здвигнув величезними плечима, і його важка кольчуга з зигзагуватим візерунком вплетених у неї золотих кілець, тихо брязнула. — Час тягнеться довго, коли Останні Двері близько.
— То, може, вони ближче до тебе, ніж до мене?
— Може, — він замислено бавився з одним із навершників на своєму ланцюзі. — То ти Шпичка Бату?
— Так, це я.
— Та, про яку співають пісні?
— Так.
— Та, що врятувала Імператрицю Півдня?
— Так.
— І в подяку за це здобула від неї неоціненну реліквію, — Ґорм скинув поглядом на ельфійський браслет — червоний, як жар, — на Шпиччиному зап’ястку і звів брови. — Я гадав, що пісні брешуть.
Вона стенула плечима.
— Деякі брешуть.
— Хай якою величною буде правда, скальдам її завжди не досить, еге ж? — Ґорм узяв від усміхненого хлопчини великого пофарбованого в чорний колір щита. Залізний обід був покарбований щербинами і вм’ятинами, що їх лишили на згадку про себе численні супротивники, яких Ґорм убив на схожих бойовищах. — Здається, я десь уже тебе бачив.
— У Скекенгаузі. Коли ти стояв навколішках перед Верховним королем.
Його щока ледь-ледь невдоволено смикнулася.
— Ми всі мусимо стояти навколішках перед кимось. Я мав би впізнати тебе, але ти сильно змінилася.
— Так.
— То ти донька Сторна Гедланда?
— Так.
— То був славетний герць.
Насуплений хлопчина подав йому меча. Ґорм стиснув великими пальцями руків’я і видобув зброю з піхов. Шпичка, щоб вимахнути цим велетенським клинком, мала б узятися обіруч, але король Ванстерландії тримав його завиграшки, наче лозину.
— Сподіваймося, що наш теж виявиться вартим доброї пісні.
— Тільки не розраховуй на такий самий кінець, — відказала Шпичка, дивлячись, як Мати Сонце палахкотить відблисками на його сталі.