Ґорм мав довші руки, був сильніший і захищений обладунком. Але весь цей метал обтяжуватиме його, тож вона матиме перевагу у швидкості. Вона протримається довше. Незабаром мало виявитися, хто краще скористається своїми перевагами.
— Я виходив на герць два десятки разів, поклав у кургани два десятки хоробрих мужів і збагнув одне. Ніколи не варто розраховувати на сприятливий для себе кінець, — Ґорм пройшовся очима по її одягу та зброї, оцінюючи Шпичку, як вона оцінювала його. Цікаво, які сильні сторони він побачив. І які слабкі. — А втім, я ще ніколи не бився з жінкою.
— І більше ніколи не битимешся. Це твій останній бій, — Шпичка задерла підборіддя. — Від мене подих Матері Війни тебе не захистить.
Вона сподівалася розсердити його, побачити якийсь знак, що Ґорма можна спровокувати на нерозважливі дії, але король Ванстерландії тільки злегка сумовито всміхнувся.
— Ех, юнацька самовпевненість. Пророцтво каже, що жодному чоловікові мене не вбити, — він підвівся, і його величезна тінь впала на скошену траву, сягаючи аж до Шпички. Мовби велетень, що вийшов просто з пісень. — Воно ж не каже, що вбити мене призначено саме тобі.
— Мати Війно, нехай вона житиме, — безгучно шепотів Бранд, до болю стискаючи кулаки. — Мати Війно, нехай вона житиме…
На долину спустилася моторошна тиша, коли бійці стали одне навпроти одного. Тільки вітер шурхотів травою, якась пташина пронизливо кричала в залізному небі та злегка подзенькували обладунки, коли котрийсь воїн нервово переступав з ноги на ногу. Мати Ісріун стала посеред бойовища між двома герцівниками.
— Чи готові ви вбити? Чи готові ви померти? — вона піднесла руку, в якій тримала білу гусячу пір’їну. — Чи готові ви стати перед судом Єдиного Божества?
Високий і ставний, велетенський, як гора, Ґорм тримав широкий щит перед собою, а довжелезний меч відвів назад.
— Суддею мені буде Мати Війна, — прогарчав він.
Шпичка напівприсіла, зігнувши коліна, і вищирила зуби в зловісному посміху, напружена, як туго напнута тятива.
— Мені байдуже, хто там буде суддею, — вона сплюнула набік. — Я готова.
— Тоді починайте! — вигукнула мати Ісріун, випустила пір’їну з пальців і квапливо повернулася в шерег ванстерських воїнів.
Пір’їна поволі-поволі спадала додолу. Усі очі з обох таборів були прикуті до неї. Вихорець підхопив її, закрутив-завертів. Пір’їна опускалася дедалі нижче, обидва табори затамували дихання.
— Мати Війно, нехай вона житиме, Мати Війно, нехай вона житиме…
Щойно клаптик пуху торкнувся скошеної трави, Шпичка метнулася вперед. Вона не забула, чого її вчила Скіфр. Ця наука глибоко закарбувалася по всьому її тілі. Завжди атакуй. Завдавай удару першою і завдавай удару останньою.
Перший крок — і вітер кинувся їй навперейми. Ґорм не рухався, вичікуючи. Другий — і вона втоптала пір’їну в землю. Ванстерець далі стояв, мовби заціпенілий. Третій — і вона з криком наскочила на нього й ударила навідліг згори топірцем Скіфр, а знизу — мечем зі сталі, стопленої з батьковими кістками. Аж тепер він зарухався, щоб відбити її атаку: його меч з гуркотом зустрівся з її клинком, а від щита полетіли тріски після удару топірцем.
Шпичка миттю зрозуміла, що ще ніколи не билася з таким дужим противником. Вона звикла, що під її ударами щити подаються, а чоловіки заточуються й задкують. Але бити по Ґормовому щиту було однаково, що рубати коренастий дуб. А удар, відбитий його мечем, струсонув її всю від долоні аж до кінчика носа так, що задзвеніли вищирені зуби.
Але Шпичка була не з тих, хто знічується після першої ж гідної відсічі.
Ґорм необачно виставив наперед ліву ногу у важкому чоботі, і вона пірнула вниз, намагаючись підчепити її топірцем і повалити противника. Але, попри свій огром, ванстерець спритно відступив, крекнув, і Шпичка відчула, як величезний меч мчить на неї — стрімко, наче хвіст скорпіона. Вона ледве встигла ухилитися й відчула холод на щоці, коли клинок розітнув повітря під небезпечним кутом. Такі удари розрубують навпіл щити, шоломи, голови.
Шпичка вивернулася, видивляючись слабке місце в захисті, яке мало б з’явитися після такого замашного удару. Мало б, але не з’явилося. Ґорм володів своїм гігантським клинком так вправно, як Шпиччина мати — голкою. У його рухах не було ані люті, ані шаленства. Він бездоганно панував над собою, а очі його завжди лишалися спокійні. Заслона його щита не відхилилася ні на мить.
«Перший обмін ударами, можна вважати, закінчився нічиєю», — подумала Шпичка й танцівливою ходою відступила назад на вільний простір, щоб чекати наступної нагоди. Вишукувати вразливе місце.