Повільно, обережно Мечолам ступив крок до середини бойовища, вминаючи в дерен величезний лівий чобіт.
— Так! — прошепотів Рульф, коли Шпичка кинулася в атаку й засипала противника градом ударів. — Так!
Її зброя заторохтіла об Ґормів щит, лишаючи на ньому порубини. Бранд стиснув кулаки так сильно, що нігті глибоко вп’ялися йому в долоні.
Він затамував віддих, коли Шпичка перекотилася під блискучим півколом, що його описав Ґормів меч, підхопилася на ноги й миттєво з гарчанням рубонула по щиту. Відтак мало не зневажливо відбила випад велетенського клинка й відскочила за межі його засягу, використовуючи весь вільний простір поля бою. Вона рухалася п’яною ходою Скіфр, погойдуючи зброєю, і Ґорм з-понад краю щита пильно стежив за нею, намагаючись знайти в цьому хаосі якусь закономірність.
— Він обережний, — прошепотіла королева Лайтлін.
— Ґорма позбавили обладунку пророцтва, — пробурмотів отець Ярві. — Він боїться Шпички.
Король Ванстерландії ступив ще один повільний крок, знову втискаючи чобіт у землю так, наче збирався на тому місці покласти перший камінь зали героїв. Він був сама непорушність, Шпичка — сам рух.
— Наче Мати Море б’ється з Батьком Землею, — пробурмотів Рульф.
— Мати Море завжди перемагає в цій битві, — сказала Лайтлін.
— Але для цього їй потрібен час, — додав отець Ярві.
Бранд скривився, наче від болю. Він не міг дивитися й не мав сили відвернути погляду.
— Мати Війно, нехай вона житиме…
Ґормів щит був наче брама цитаделі: пробитися крізь нього Шпичка не змогла б, навіть маючи таран і два десятки дужих чоловіків. Обійти цю заслону не видавалося легшою справою. Вона вперше бачила, щоб щитом володіли так уміло. Ґорм швидко рухав ним і швидко рухався сам, щоб затулитися, але тримав його високо. З кожним кроком величезний лівий чобіт виступав задалеко вперед, відслоняючи з-під нижнього краю щита більшу частину ноги, ніж слід було б. Шпичка вже не вперше це зауважувала, і дедалі більше це скидалося на вразливе місце.
Спокуслива нагода. І то дуже.
Але чи не занадто спокуслива?
Лише дурень гадатиме, що такий уславлений воїн, як Ґром-ґіль-Ґорм, не матиме якихось хитрощів. Шпичка не була дурна. «Будь швидшою, міцнішою, кмітливішою за противника», — навчала її Скіфр. У Шпички були власні хитрощі.
Вона затримала очі на тому чоботі й облизнула губи, мовби дивилася на кусень смаженого м’яса. Зачекала мить, щоб ванстерець помітив її погляд, а тоді кинулася вперед. Його меч вилетів їй на зустріч, але Шпичка була готова. Ухилившись від нього, вона завдала удару топірцем, але не знизу, як очікував Ґорм, а на рівні плеча. Очі його зробилися круглі від здивування. Він відсахнувся, шарпнув щит догори і встиг ободом підбити топірець, але «бородате» лезо все одно ввігналося йому в плече. Кольчужні кільця сипонули навсібіч, наче пил із тріпаного килимка.
Вона сподівалася, що противник поточиться назад, можливо навіть упаде, але він порухом плеча струснув із себе топірець, мовби той зашкодив йому не більше, ніж прикре слово, і посунув уперед. На такій близькій відстані ні Ґорм, ні Шпичка не могли скористатися мечами. Він влучив їй ободом щита в губи, вона похитнулася й позадкувала. Ні болю, ні вагання, ні запаморочення. Шок від удару тільки загострив її відчуття. Вона почула, як Ґорм заревів, помітила блиск Матері Сонця на сталі й відскочила. Величезний клинок просвистів повз неї.
Ця сутичка теж закінчилася нічиєю, але тепер їм обом дісталося.
Кров на його кольчузі. Кров на ободі його щита. Кров на лезі її топірця. Крок у неї в роті. Шпичка вищирила зуби, пустила бойовий рик і сплюнула червоним на траву між ними.
КРОВ
Побачивши кров, воїни з обох таборів, наче зграя собак, ураз оживилися. Мабуть, гамір не був би таким оглушливим, навіть якби точилася битва.
З узгір’я попереду ванстерці верескливо вигукували молитви й ревіли прокляття, а з узгір’я позаду ґеттландці викрикували непотрібні підбадьорювання й безглузді поради. Вони стукотіли сокирами по щитах і мечами по шоломах, здіймаючи гуркіт, сповнений такої жаги й люті, що міг підняти мертвих з їхніх курганів і пробудити богів зі сну.
Люди понад усе люблять дивитися, як хтось інший стає лицем до лиця зі Смертю. Це нагадує їм, що вони досі живі.
По той бік бойовища серед ванстерців, що горлали й гарчали, Бранд побачив матір Ісріун, аж синю від люті, а поруч із нею матір Скер, що, спокійно примруживши очі, спостерігала за герцем.