Замахнувшись над головою, Ґорм завдав страшного удару. Шпичка смикнулась убік, меч минув її на ширину долоні й проорав у дерені глибоку рану, здіймаючи вгору кім’яхи землі впереміш із травою. Бранд до болю закусив кулак. Досить було одному такому удару влучити, і важезна сталь розчахнула би Шпичку навпіл. Йому здавалося, наче двобій триває вже цілий день, і він за весь цей час ще ні разу не вдихнув.
— Мати Війно, нехай вона житиме…
Вона впевнено танцювала по майданчику. Це було її поле бою. Шпичка володіла цією латкою трави. Вона майже не чула воїнів, що кричали на узвишшях, майже не помічала ні Лайтлін, ні Ісріун, ні Ярві, ні навіть Бранда. Світ змалів, стиснувся до тих кількох кроків скошеної трави між нею і противником. Існували тільки вона й Мечолам, і Шпичці дедалі більше починало подобатися те, що вона бачила.
Ґорм важко дихав, а на похмурому чолі виступили краплини поту. Вага всього цього спорядження рано чи пізно мала датися взнаки, але вона не сподівалася, що це станеться так швидко. Його щит потроху починав опускатися, і Шпичка мало не розсміялася. Вона могла так битися годинами. Вона тренувалася так битися годинами, днями й тижнями протягом усієї подорожі Дивною і Денною туди й назад.
Шпичка наскочила на нього, заміряючись ударити мечем. Ударити високо, щоб противник зміг пригнутися. Він так і зробив, і його щит, як вона й задумала, ледь нахилився вперед. Це дало змогу зачепити за його верхній край «бородою» топірця, позначеного літерами п’ятьох мов. Шпичка мала намір потягнути щит униз і відслонити, а може, навіть зірвати з руки, але недооцінила противника. Ґорм заревів і різко шарпнув щитом угору. Топірець вирвався з її руки й, обертаючись, полетів геть.
Цей рух, однак, на мить лишив Ґорма без захисту, а Шпичка була не тих, хто вагається. Її меч зі свистом пройшов попід нижнім краєм щита й ударив короля Ванстерландії в бік. Достатньо сильно, щоб змусити його ледь зігнутися й захитатися. Достатньо сильно, щоб пробити кольчугу й дістати до тіла.
А проте недостатньо сильно, щоб спинити його.
Ґорм, загарчавши, махнув мечем, і Шпичка змушена була позадкувати. Він зробив випад — вона відтанцювала ще далі; рубонув знову, цього разу навіть сильніше. Сталь засвистіла в повітрі, але Шпичка була вже за межею досяжності. Пильно придивляючись, вона взялася кружляти довкола Ґорма.
Коли він обернувся за нею, вона побачила дірку в кольчузі: розірвані кільця, на яких зблискувала кров. Коли Ґорм знову став у бойову поставу, Шпичка помітила, що він береже поранений бік, і заусміхалася. У ліву руку вона взяла найдовший кинджал.
Нехай вона і втратила топірець, але ця сутичка лишилася за нею.
Тепер Шпичка була однією з них. Вона пустила кров Ґром-ґіль-Ґормові, і тепер навіть майстер Гуннан, викидаючи кулак угору, підтримував її. Воїни, які презирливо насміхалися над нею, тепер оглушливо ревли в захваті від її спритності.
Ті, хто має хист до віршування, уже, без сумніву, складали пісню на честь її звитяги. Вони відчули смак перемоги, але Бранд відчував тільки смак страху. Його серце гупало так голосно, як молот Рін об ковадло. Він сіпався й тамував подих щоразу, коли хтось із бійців робив якийсь рух. Ще ніколи Бранд не почувався так безпорадно. Він не міг чинити добра. Не міг чинити зла. Він узагалі нічого не міг.
Шпичка метнулася вперед, наміряючись вдарити мечем знизу. Вона рухалася так швидко, що Бранд насилу встигав стежити за нею. Ґорм опустив щит, щоб відбити удар, але Шпичка вже змінила напрямок руху й різонула його кинджалом над верхнім краєм заслони. Король Ванстерландії відсмикнув голову назад і відступив на крок. Через його щоку, перенісся й попід оком простяглася червона лінія.
Шпичку огорнув бойовий шал. А може, почало діяти зілля отця Ярві.
Дихання виривалося з її грудей, і вона мала враження, ніби танцює в повітрі. У роті було солодко від крові, а шкіра палала. Шпичка всміхнулася, всміхнулася так широко, що шрами на щоках, здавалося, тріснуть.
Поріз під Ґормовим оком кривавив, червоні патьоки з розтятого носа стікали йому в бороду.
Він стомлювався, страждав від ран і ставав неуважним. Шпичка зважила його й оцінила, і він це знав. Вона бачила в його очах страх і дедалі більшу невпевненість.
Щит він тримав вище, щоб захистити поранене обличчя. Постава вже не була такою зібраною, важкий меч у руці хилився додолу. Ліва нога, як і раніше, занадто видавалася вперед, лишаючись неприкритою. Коліно злегка тремтіло.