Шпичка напинала всі жили, силкуючись дотиснути червоний від крові клинок до горла противника, але сильного не перемогти силою, а Мечолам був найсильніший з усіх людей. Міцно тримаючи її обидві руки, він напер на неї плечем і з гарчанням став відтискати назад, до межі бойовища. Шпичка тремтіла від напруги, Ґормова гаряча кров крапала з пробитої долоні й стікала по руків’ю кинджала на її затиснутий, наче в лещатах, кулак.
Бранд болісно застогнав, коли Ґорм змусив Шпичку опуститися навколішки перед глумливо-радісними ванстерцями.
Ельфійський браслет горів червоним, просвічуючи наскрізь мечову руку ванстерця, усередині якої чорніли кістки. Руку, що чавила й викручувала Шпичці зап’ясток. Вона охнула крізь зціплені зуби, коли кинджал випав з ослаблих пальців, вдарився об її плече й упав у траву. Ґорм відпустив зап’ясток і натомість стиснув їй горло.
Бранд ступив крок до бойовища, але отець Ярві схопив його за одну руку, а Рульф — за другу. Разом вони відтягли його назад.
— Ні, — просичав стерничий йому на вухо.
— Так! — вереснула мати Ісріун, дивлячись у захваті на герцівників.
Їй бракувало повітря.
Шпичка напружувала щосили кожен свій тренований м’яз, але Ґорм був надто дужий. Він вигинав її назад, чавив пальці довкола руків’я Брандового кинджала з такою силою, аж тріщали кістки. Шпичка намагалася другою рукою намацати в траві ніж, але марно; ударила Ґорма кулаком у коліно, але заслабко; спробувала дотягтися до його обличчя, але спромоглася тільки кволо смикнути закривавлену бороду.
— Убий її! — кричала мати Ісріун.
Ґорм хилив Шпичку до землі. Кров скрапувала з його вищиреного рота їй на щоку. Її груди важко здіймалися, але в горлі чулися тільки порожні схлипи.
Їй бракувало повітря. Обличчя палало. Кров стугоніла в скронях так гучно, що Шпичка майже не чула бурі голосів довкола. Вона лапала задерев’янілими пальцями його руку, шкребла її нігтями, але та була наче викута з заліза або витесана з дерева, безжальна, як те коріння, що з плином часу розламує навіть скелю.
— Убий її!
Шпичка бачила над собою перекривлене в несамовитій радості обличчя матері Ісріун, однак ледве-ледве чула її вереск:
— Це наказ Верховного короля! Так велить Єдине Божество!
Ґорм скосував очима на свою міністерку, і щока його смикнулася. Тиск пальців начебто послабшав, хоча, можливо, це Шпичка слабше трималася за життя, що поволі вислизало від неї.
Їй бракувало повітря. Перед очима темніло. Вона стояла перед Останніми Дверима, і не лишилося жодних хитрощів, які вона могла б застосувати. Смерть відсунула засув і навстіж розчахнула двері. Шпичка стояла, хитаючись на порозі.
Але Ґорм не штовхнув її.
Крізь темну поволоку вона побачила, як брижиться зморшками його чоло.
— Убий її! — верещала мати Ісріун, дедалі пронизливіше, дедалі несамовитіше. — Це вимога праматері Вексен! Це наказ праматері Вексен!
Скривавлене Ґормове обличчя знову сіпнулося, дрож пробіг від ока аж до щелепи. Вищирені зуби сховалися за губами, губи витягнулися в тонку пряму риску. Права рука розтиснулася, і Шпичка, судомно захлинаючись, втягнула повітря. Світ перед очима перекинувся, і вона завалилася набік.
Бранд не йняв віри очам, дивлячись, як Ґорм відпускає Шпичку й повільно обертається до Ісріун. Хижі вищири його воїнів зблякли. Натовпи по обидва боки долини стихли, галас ущух і лишив по собі приголомшену тишу.
— Я — Мечолам, — Ґорм злегка торкнувся грудей правою рукою. — Яке безумство тебе посіло, що ти промовляєш до мене таким тоном?
Ісріун вказала пальцем на Шпичку, що перекотилася на живіт і, заходячись від кашлю, блювала в траву.
— Убий її!
— Ні.
— Це наказ праматері Вексен…
— Я втомився від наказів праматері Вексен! — заревів Ґорм, вирячивши очі на закривавленому обличчі. — Я втомився від пихатості Верховного короля! Але понад усе, мати Ісріун… — він страшно скривився й вищирив зуби, витягуючи Брандів кинджал зі щитової руки. — Я втомився від твого голосу. Твоє постійне бекання дратує мене.
Обличчя матері Ісріун смертельно зблідло. Вона зіщулилася й позадкувала, але татуйована рука Скер, наче змія, обвила їй плечі й затримала її на місці.
— Ти зламаєш свої клятви, які дав їм? — пробурмотіла Ісріун із великими від страху очима.
— Чи зламаю я свої клятви? — Ґорм струсив із руки вкритий порубинами щит, той з глухим стуком упав на траву. — У тому, щоб тримати їх, менше честі. Я розтрощу їх. Я наплюю на них. Я насеру на них, — він навис над Ісріун із блискучо-червоним кинджалом у руці. — Верховний король щось там мені велить, га? Прамати Вексен наказує? Старий козел і стара свиня! Я зневажаю їх! Я не визнаю їхньої влади!