— Хвала Батькові Миру, — відказала Рін.
— Батькові Миру і вмінням отця Ярві, — додав Бранд.
Міністр скромно похилив голову.
— Я роблю те, що можу. А тобі як ведеться, Бранде, з ласки богів?
— Та непогано, — він вказав кивком голови на сестру. — Якби моя майстриня мене не тиранила б, я був би цілком задоволений роботою. Як виявилося, працювати з металом мені подобається значно більше, ніж я гадав.
— Це легше, ніж працювати з людьми.
— Атож. Сталь — чесна, — сказав Бранд.
Отець Ярві скосував очима на нього.
— Ми можемо десь перебалакати з тобою віч-на-віч?
Бранд подивився на Рін, що вже роздувала міх. Та стенула плечима.
— Сталь до того всього ще й терпляча.
— Але ти — ні.
— Ідіть собі, балакайте, — сестра глянула на нього, примруживши очі. — Поки я не передумала.
Бранд зняв робочі рукавиці й вивів Ярві у невеличкий дворик, виповнений дзюрчанням струмка, що стікав поруч. Відтак сів у плямистому затінку дерева на лавку, яку для них оздобив різьбленнями Колл, і запропонував отцю Ярві приєднатися. Вітерець приємно холодив спітніле обличчя.
— Затишне місце, — міністр усміхнувся до Матері Сонця, що спалахувала й мерехтіла поміж листям. — Ви з сестрою непогано облаштували собі життя.
— Це вона облаштувала. А я так… просто був поруч.
— Твій внесок завжди важливий, хоч і не завжди помітний. Мені досить лише згадати, як ти тримав на своїх плечах увесь тягар «Південного вітру», — Ярві глянув на шрами, що зміїлися довкола Брандових передпліч. — То був чин, вартий пісні.
— Я вже на так переймаюся піснями, як раніше.
— А ти мудрішаєш. Як там Шпичка?
— Уже знову тренується. Більшу частину дня.
— Вона ніби з дерева витесана.
— Жодної жінки Мати Війна не торкнулася так сильно, як її.
— І попри це, вона стала голкою, яка зшила докупи два великі союзи. Можливо, Батько Мир її теж торкнувся.
— Тільки їй цього не кажи.
— А ви досі… разом?
— Ага, — Брандові видавалося, що міністр, ставлячи запитання, уже знав на них відповіді, але кожне запитання ховало в собі ще одне. — Можна так сказати.
— Добре. Це добре.
— Мабуть, — відказав він, думаючи про те, як сьогодні вранці вони гучно посварилися.
— Не дуже добре?
— Та ні, добре, — відказав він, думаючи про те, як потім вони помирилися. — Просто… Я завжди гадав, що коли ви вже разом, то всі клопоти закінчуються, а насправді все тільки починається.
— Жодна цікава подорож не є легкою, — мовив отець Ярві. — Своїми сильними сторонами ви доповнюєте одне одного й компенсуєте слабкі. Це добре. Рідко трапляється знайти людину… — він спохмурнів, дивлячись на гойдливе гілля, мовби в його думках зринув якийсь далекий і болісний спогад. — …людину, з якою ти почуваєшся цілим.
Якийсь час вони сиділи мовчки, перш ніж Бранд наважився знову заговорити.
— Я оце думаю перетопити монету, яку дістав від князя Варослава.
— На ключ?
Бранд посовав носаком чобота опале листя.
— Вона, мабуть, воліла б кинджал, але… все ж таки ключ — це звичай. Як гадаєш, що на це скаже королева Лайтлін?
— Королева народила трьох синів, але ніколи не мала доньки. Як мені видається, вона неабияк прихилилася до свого Обраного Щита. Але я певен, її вдасться переконати.
Бранд далі совав чоботом листя.
— Люди, певна річ, казатимуть, що це я маю носити ключ на шиї. Мене не надто шанують у Торлбю.
— Не всі королівські воїни — твої прихильники, це правда. Особливо це стосується майстра Гуннана. Але колись мені сказали, що вороги — це ціна успіху. Очевидно, ціна переконань також.
— Хіба що ціна боягузтва.
— Лише дурень вважатиме тебе за боягуза, Бранде. Стояти перед воїнами Ґеттландії і сказати все те, що ти сказав? — Ярві склав губи й тихо присвиснув. — Про це не співатимуть героїчних пісень, але то був вияв рідкісної відваги.
— Ти справді так гадаєш?
— Справді. І відвага — це не єдина твоя чеснота, якою я захоплююсь.
Бранд не знав, що сказати на таке, тож не сказав нічого.
— Тобі відомо, що Рульф свій заробіток з подорожі теж перетопив на ключ?
— Для кого?
— Для Шпиччиної матері. Наступного тижня вони беруть шлюб у Залі Богів.
Бранд здивовано закліпав.
— Он як.
— Рульф старішає. Він радо пішов би вже на спочинок, хоч ніколи й не зізнається в цьому, — Ярві глянув скоса. — Я подумав, що ти чудово підійшов би на його місце.
Бранд закліпав ще сильніше.
— Я?
— Якось я сказав, що, можливо, мені потрібна буде людина, яка прагне чинити добро. Останнім часом мені дедалі більше видається, що ця людина мені таки потрібна.