Король Ванстерландії спохмурнів ще дужче, але втрутилася його міністерка:
— Прамати Вексен може бути вельми переконливою.
— Вона вже переконала вас молитися Єдиному Божеству? — запитав Ярві.
Скер так несамовито чмихнула, що лише дивом не видмухнула шмарклі собі на одяг.
— Ніщо не вирве мене з кривавих обіймів Матері Війни, — прогарчав Ґорм. — Це я тобі обіцяю.
Ярві всміхнувся, мовби теревенив собі з добрими друзями.
— Мій дядько каже точнісінько те саме. У нас, ґеттландців і ванстерців, так багато спільного. Ми молимося так само, розмовляємо так само, б’ємося так само. Нас розділяє тільки вузенька річка.
— І сотні років, протягом яких гинули наші батьки й сини, — пробурмотіла Шпичка собі під ніс.
— Тсс, — цитьнув на неї Рульф.
— Ми маємо криваве минуле, — вів далі Ярві. — Але добрі правителі повинні лишити його позаду й дивитися вперед, у майбутнє. Що довше я міркую над цим, то більше переконуюся: чвари послаблюють обидва наші народи і йдуть на користь комусь іншому.
— То ти пропонуєш, щоб після всіх наших битв ми взялися за руки? — запитав Ґорм. Шпичка побачила, як кутик його губ вигнувся в посмішці. — Станцюємо на курганах наших мертвих предків, а тоді разом підемо у твоє чудесне майбутнє?
Нехай собі всміхаються, нехай танцюють, а ось Шпичка тим часом озиралася на стіни й міркувала, чи встигне зірвати якийсь меч і розчерепити Ґормові голову, перш ніж Рульф зупинить її. Це був би чин, гідний войовниці Ґеттландії.
Але Шпичка — не войовниця Ґеттландії і ніколи нею не стане.
— Ти мастак снувати гарні мрії, отче Ярві, — протягло зітхнув Ґорм. — Та одного разу ти вже виснував мені гарну мрію. Нам усім треба прокинутися, і подобається нам стояти навколішках чи ні, а світанок належить Верховному королю.
— І його міністерці, — додала мати Скер.
— Їй — передусім, — сказавши це, Мечолам штовхнув великі двері в кінці зали, і ті широко розчахнулися.
Шпичка добре пам’ятала той єдиний раз, коли була в ґеттландській Залі Богів. Вона стояла перед блідим і холодним батьковим тілом і міцно стискала долоню матері, щоб та перестала хлипати. На ту мить дівчина гадала, що це найбільша зала у світі — здавалося неможливим, щоб людські руки звели щось настільки велике. Але Шепіткі Покої звели не людські, а ельфійські руки. У них помістилося б п’ять Зал Богів, і ще лишилося б досить місця на чимале ячмінне поле. Стіни з гладенького ельфійського каменю й чорного ельфійського скла здіймалися вгору так паморочливо високо, що стеля губилася десь у мороці.
Похмуро позираючи на присутніх, шість статуй Великих Богів височіли довкола. Однак Верховний король відвернувся від віри в них, і його каменярі не гаяли часу. Тепер над усіма підносилася сьома статуя. Бог південців. Єдине Божество. Обличчя його не виражало ні радості, ні смутку. Ні чоловік, ні жінка, воно широко розкинуло руки, огортаючи все задушливими обіймами і з незворушною байдужістю споглядаючи на людську дрібноту.
Люди юрмилися попід стінами й на балконі-галереї із сірого ельфійського металу на висоті в десять людських зростів. Удвічі вище бігла ще одна галерея з колом крихітних облич на ній. Шпичка побачила ванстерців із заплетеним у кіски довгим волоссям, тровенландців з руками, унизаними аж до плечей кільцегрошима. Побачила дебелих нижньоземців, острів’ян із обвітреними обличчями й інглінгів із кошлатими бородами. Худорлявих жінок — либонь, шендок — і гладких купців із Саґенмарку. Темнолицих посланців чи то з Каталії, чи то з Південної імперії, чи то навіть із дальших країв.
Скидалося на те, що тут зібралися люди з усього світу з єдиною метою — лизнути Верховного короля в дупу.
— О найвеличніший серед людей! — вигукнув отець Ярві. — Той, чиє місце — між королями й богами! Я падаю ницьма перед тобою!
І він запопадливо бухнувся мало не долілиць на підлогу, а луна його голосу, відбившись від галерей угорі, розкололася на тисячі тисяч шепотів, від яких зала й узяла свою назву.
Чутки, як виявилося, були надто прихильні до найвеличнішого з людей. На завеликому троні сиділи якісь висхлі рештки людини, а не Верховний король. Зморщена шкіра звисала на кістлявому обличчі, а від бороди зосталися лише кілька сивих пелехів. Тільки очі подавали якісь ознаки життя: блискучі й тверді, як кремінь, вони вп’ялися в ґеттландського міністра.
— На коліна, дурепо! — засичав Рульф і потягнув Шпичку за пояс.
І саме вчасно, адже до них через усю просторінь зали вже йшла стара жінка.
Кругловида, із коротко обтятим білим волоссям і глибокими сміхотливими зморшками довкола очей, у яких танцював пустотливий вогник, вона скидалася на доброзичливу бабусю. Поділ сірого балахона з грубого полотна волочився по підлозі й обшарпався до брудних торочок. На шиї в старої жінки висів прегарний ланцюжок, на який були нанизані шелесткі клаптики паперу, списані рунами.