Бранд поволі кивнув: усе ставало на свої місця.
— Він прийняв би виклик на герць.
— Так, він бився б із Ґормом, бо гордий, і зазнав би поразки, бо щороку дедалі слабшає. Я мушу захищати короля. Заради його ж блага і заради блага всієї країни. Нам потрібні були союзники. Ми подалися на їхні пошуки, і я знайшов нам союзників.
Бранд пригадав, як міністр стояв, схилившись над вогнищем, і кидав до казанка якесь сушене листя.
— Ти отруїв його. Власного дядька.
— У мене немає дядька, Бранде. Я зрікся родини, коли вступив до Міністерства, — у голосі Ярві не було чути ні почуття провини, ні сумніву, ні жалю. — Іноді щось велике і правильне доводиться зшивати з багатьох дрібних і неправильних вчинків. Міністр не може дозволити собі таку розкіш, як просто чинити добро. Міністр повинен прагнути до вищого блага. І для цього шукати менше зло.
— Влада змушує одне плече завжди тримати в тіні, — пробурмотів Бранд.
— Саме так. Інакше бути не може.
— Я розумію. Я не ставлю під сумнів твої дії, але…
Отець Ярві витріщився на нього, і Бранд подумав, що, мабуть, іще ніколи не бачив здивованого виразу на міністровому обличчі.
— Ти відмовляєшся?
— Мати наказала мені стояти у світлі.
Якусь хвилю вони мовчки сиділи, дивлячись один на одного. Нарешті отець Ярві повільно всміхнувся.
— Я захоплююся тобою. Слово честі, захоплююся, — він підвівся й поклав справну руку Брандові на плече. — Але коли Мати Війна розгорне свої крила над Потрощеним морем, то цілком можливо, що всі його землі зануряться в темряву.
— Сподіваюся, цього не станеться, — відказав Бранд.
— Що ж, — отець Ярві обернувся до дверей, — тобі добре відомо, як воно буває зі сподіваннями.
Міністр пройшов назад до будинку, а Бранд лишився сидіти в затінку дерева, розмірковуючи, як завжди, добре вчинив чи погано.
— Не хочеш допомогти мені трохи? — гукнув його сестрин голос.
Бранд стрепенувся.
— Уже йду!
БУРЯ НАСУВАЄ
Ш пичка простувала піщаним берегом і несла табурет на плечі. Море далеко відійшло з відпливом. Над рівнинною місцевістю дув дужий вітер, а на темно-синьому небі бігли наввипередки пошарпані хмарини.
Довкола тренувального бойовища збилася тісна юрба. Крики змінилися на глухе бурчання, коли Шпичка стала протискатися між воїнами. Бурчання поступилося місцем цілковитій тиші, коли вона поставила стільчик біля списа, що позначав один із кутів майданчика. Навіть два хлопчини, що саме мали стати до бою, невпевнено спинилися, дивлячись, як Шпичка переступила через табурет і всадила на нього свою дупу.
Майстер Гуннан скинув на неї похмурим поглядом.
— Бачу, до нас долучилася Обраний Щит королеви.
Шпичка здійняла руку.
— Оплесками зустрічати мене не потрібно.
— Тренувальне бойовище призначене для воїнів Ґеттандії або для тих, хто ними стане.
— Ага. Але навіть попри це, гадаю, тут знайдеться кілька пристойних бійців. Тренуйтеся далі, не зважайте на мене.
— І не думали зважати, — огризнувся Гуннан. — Гейроде, ти наступний.
Хлопчина, що виступив наперед, був великий і кремезний, із рум’янцями на пухких щоках.
— І ти, Едні.
Дівчинці було років дванадцять щонайбільше. Худенька і дрібна, вона, одначе, доволі сміливо скочила наперед і, гордо випнувши підборіддя, зайняла свою позицію. Завеликий щит гойдався в руці.
— Почали!
Жодного мистецтва бою тут не було й близько. Хлопець, сопучи, як бик, посунув уперед, здвигнув грубим плечем, коли по ньому влучив меч Едні, врізався в дівчину й пхнув її на землю. Щит злетів з її руки й покотився геть.
Хлопець глянув на Гуннана, очікуючи, що той дасть знак закінчити поєдинок, але майстер-військовик тільки скинув на нього похмурим поглядом. Гейрод важко ковтнув слину, підступив до Едні й кілька разів неохоче копнув її ногою, перш ніж Гуннан здійняв руку й зупинив бій.
Дівчина підвелася з землі й утерла кров із-під носа, щосили намагаючись зберегти хоробре обличчя. Дивлячись на це, Шпичка пригадала всі ті удари, яких сама дістала на бойовищі. Пригадала копняки, зневагу і пісок, якого свого часу наїлася донесхочу. Пригадала той останній день і Едвала, горло якого пробив її дерев’яний меч. Майстер Гуннан, поза всяким сумнівом, мав на думці нагадати їй саме це.
На його тонких губах з’явилася рідкісна посмішечка.
— Що ти думаєш про поєдинок?
— Я думаю, що хлопець — незграбний громило, — вона притиснула пальцем одну ніздрю й висякалася в пісок крізь другу. — Але це не його провина. Бо він — і дівчина теж — навчалися в такого самого незграби. У цьому поєдинку зганьбив себе їхній учитель.