Воїни глухо загомоніли, а Гуннанова посмішка швидко перемінилася на похмуру міну.
— Якщо ти така розумна, то чому б тобі самій не навчити їх?
— Для цього я й прийшла сюди, майстре Гуннане. Бо ж учитися від тебе мені нічого, — вона тицьнула пальцем у Едні. — Я забираю її, — потім вказала на старшу дівчину, велику й серйозну. — Її теж, — потім на ще одну, з ясними-ясними очима. — І її. Я навчатиму їх. Щодня. А за місяць ми повернемося і побачимо, що з цього вийде.
— Ти не можеш просто так приходити сюди й забирати моїх учениць, куди тобі заманеться!
— А проте я це роблю, та ще й із благословення короля Утіля.
Гуннан облизав губи, заскочений зненацька, але швидко опанував себе і перейшов у атаку.
— Гільдо Бату, — зневажливо підібгав він губи, — ти не пройшла випроби на цьому бойовищі. Ти не змогла стати войовницею. Ти поступилася Мечоламу…
— Так, це правда, я поступилася Ґормові, — Шпичка потерла шрам на щоці, посміхаючись Гуннанові. — Але він не зламав мого клинка, — вона підвелася, вільно поклавши руку на навершник меча. — А ти — не Ґорм, — вона рушила по піску до нього. — Гадаєш, ти кращий за мене? — Шпичка підійшла так близько, що мало не наступила військовикові на ноги. — Тоді бийся зі мною, — вона нахилилася до нього так, що їхні носи трохи-трохи не торкнулися й просичала: — Бийся. Бийся. Бийся. Бийся. Бийся. Бийся. Бийся.
Гуннан кривився щоразу, коли вона повторювала це слово, але промовчав.
— Слушне рішення, — похвалила Шпичка. — Я переламала б тебе, як суху гілку.
Вона обійшла його, штовхнувши плечем, і звернулася до інших воїнів.
— Може, ви гадаєте, що це було нечесно. На полі бою немає місця чесності, але, визнаю, найкращі часи старого Гуннана вже кілька років як минули. Тож якщо хтось із вас хоче побути в Ґормовій шкірі, я битимуся з ним. Я битимуся з будь-ким із вас.
Вона походжала по колу, вдивляючись в обличчя воїнам, що стояли вздовж чотирьох сторін бойовища.
Усі мовчали. Тільки вітер зітхав над піщаним берегом.
— Нема охочих? — Шпичка пирхнула. — Погляньте лишень на себе! Стоїте набурмосені, бо зосталися без битви. Невдовзі матимете стільки битв, що не знатимете, куди від них подітися. Я чула, Верховний король збирає військо. Нижньоземців, острів’ян, інглінгів. Тисячі воїнів. Насуває буря, і Ґеттландії потрібен буде кожен чоловік. Кожен чоловік і кожна жінка. Ви троє, ходіть зі мною. Повернемося за місяць, — вона здійняла руку і вказала на Гуннана. — А твої хлопці нехай готуються.
Шпичка закинула табурет на плече й піщаним берегом рушила геть із бойовища в напрямку до Торлбю. Вона не озиралася.
Але чула позаду кроки дівчат.
ПОДЯКИ
Як завжди, чотирьом людям, без яких…
Брен Аберкромбі, чиї очі втомилися це читати.
Нікові Аберкромбі, чиї вуха втомилися про це слухати.
Робові Аберкромбі, чиї пальці втомилися гортати сторінки.
Лу Аберкромбі, чиї руки втомилися мене підтримувати.
Жодна людина не є самотнім островом, а тим паче та, що пише ці рядки. Тому також дякую від щирого серця:
За те, що заронив у мене зерно цього задуму, — Нікові Лейку.
За те, що потурбувався, щоб із паростка виросло дерево, — Робертові Кірбі.
За те, що потурбувалася, щоб дерево дало золоті плоди, — Джейн Джонсон.
Оскільки метафора з деревом себе вичерпала, просто дякую всім, хто допомагав створювати, просувати, видавати, рекламувати, ілюструвати, перекладати й — понад усе — продавати мої книжки будь-де у світі. Зокрема: Наташі Бардон, Еммі Куд, Бенові Норту, Джеймі Фросту, Трісії Нарвані, Джонатанові Лайонсу і Джинджер Кларк.
Художникам, які не побоялися прийняти неймовірно складний виклик і доклали всіх зусиль, щоб моя книжка мала такий шикарний вигляд: Ніколетт і Теренсові Кейвенам, Майкові Браяну і Домінікові Форбсу.
За невичерпний ентузіазм і підтримку за будь-якої погоди — Джилліан Редферн.
А також усім тим письменникам, чиї дороги перетнулися з моєю на просторах інтернету, в барі, а іноді й на друкованій сторінці. Хто допомагав мені, радив, жартував і постачав ідеї, варті того, щоб їх вкрасти.
Вони самі знають, про кого я кажу…
ПРО ВИДАННЯ
Літературно-художнє видання
Для старшого шкільного віку
Трилогія