— До нас дійшла звістка, що королева Лайтлін при надії.
Нехай ця бабуся й не була схожа на героя, але, боги свідки, голос вона мала такий, яким розмовляють герої. Глибокий, м’який і невимушено владний. Голос, який вимагав уваги. Голос, який наказував коритися.
Навіть стоячи навколішках, Ярві примудрився вклонитися ще нижче.
— Боги благословили її лоно, превелебна прамати Вексен.
— Либонь, чекаєте на спадкоємця Чорного престолу?
— Ми можемо тільки сподіватися.
— Переказуй наші сердечні вітання королеві Утілю, — прорипів Верховний король, хоч на його зморщеному обличчі не видно було жодного сліду ані сердечності, ані бажання когось привітати.
— Я з превеликим задоволенням перекажу їх, а король Утіль із превеликим задоволенням їх прийме. Чи можна мені підвестися?
Перша над міністрами всміхнулася щонайтепліше і здійняла долоню. Шпичка побачила на ній витатуйовані кола в колах із крихітних знаків.
— Мені більше до вподоби, коли ти навколішках, — мовила прамати.
— До нас доходять тривожні чутки з півночі, — прокаркав Верховний король і, підібгавши губи, всунув язика в дірку, що зяяла між передніми зубами. — Начебто король Утіль збирається у великий набіг на острів’ян.
— Набіг, мій королю? — здавалося, Ярві щиро вражений тим, про що в Торлбю було відомо кожному. — У набіг на наших любих братів з Островів Потрощеного моря? — він махнув каліченою рукою, рішуче відкидаючи таку можливість. — Король Утіль войовничий на вдачу й часто в Залі Богів каже про набіги на тих чи на тих. Але, запевняю вас, усі ці розмови нічим не закінчуються, бо ж обік нього — я, той, хто торує шлях Батькові Миру, як мати Ґундрінг навчала мене.
Прамати Вексен відкинула голову й дзвінко розсміялася густим і солодким, як меляса, сміхом. Відлуння розкотилося по залі, і в ній неначе захихотіло ціле військо.
— А ти потішний, Ярві.
Вона вдарила його блискавично, як змія. Відкритою долонею, але достатньо сильно, щоб він упав набік. Різкий, наче ляск батога, звук відбився від галерей.
Шпичка витріщила очі й несвідомо скочила на рівні. Чи то пак мало не скочила, бо наче нізвідки з’явилася Рульфова рука, вхопила її за мокру сорочку й потягла назад на коліна. Замість лайки з горла їй вихопився неприємний ґелґіт.
— Не підводься, — тихо прогарчав стерничий.
Зненацька Шпичка почула себе дуже незатишно посеред цього величезного порожнього простору й усвідомила, як багато довкола неї озброєних чоловіків. У роті пересохло, а сечовий міхур навпаки переповнився вологою.
Прамати Вексен скинула на неї поглядом, у якому не було ні страху, ні гніву. Так — ледь-ледь зацікавлено — дивляться на якусь невідому комаху.
— Хто ця… особа?
— Це просто недоумкувате дівча, що присягнуло служити мені, — притискаючи справну руку до закривавленого рота, Ярві підвівся, щоправда, лише знову на коліна. — Пробачте її зухвальство. Вона страждає від браку здорового глузду й надміру відданості.
Прамати Вексен усміхнулася до Шпички променисто й тепло, наче Мати Сонце, але холод у її голосі пройняв дівчину до кісток.
— Відданість може бути великим благословенням або ж страшним прокляттям, дитя моє. Усе залежить від того, кому ти віддана. У світі існує належний порядок речей. Мусить існувати. А ви, ґеттландці, забуваєте своє місце в ньому. Верховний король заборонив добувати мечі з піхов.
— Я заборонив, — відлунив дідок, і голос його прозвучав як шелест очерету, ледве чутний у неосяжності зали.
— Якщо ви підете війною на острів’ян, ви підете війною на Верховного короля та його Міністерство, — сказала прамати Вексен. — А війна з Верховним королем — це війна з інглінгами, нижньоземцями, тровенландцями й ванстерцями. Війна з Ґром-ґіль-Ґормом Мечоламом, якому провіщено, що жоден чоловік не здолає його вбити, — вона вказала на вбивцю Шпиччиного батька. Ґорм не видавався надто задоволеним із того, що йому доводилося стояти біля дверей на одному велетенському коліні. — Вам доведеться воювати навіть з Імператрицею Півдня, яка нещодавно уклала з нами союз, — прамати Вексен широко розвела руки, немовби прагнула охопити всю величезну залу й присутніх тут численних воїнів. Проти них отець Ярві та його обшарпана ватага далебі видавалися жалюгідною купкою. — Невже ви збираєтеся воювати з половиною світу, ґеттландці?