Отець Ярві вишкірився, наче дурник.
— Ми вірні слуги Верховного короля, тож те, що він має багато могутніх друзів, лише тішить нас.
— У такому разі перекажи своєму дядькові, щоб він перестав брязкати мечем. Якщо він добуде його з піхов без дозволу Верховного короля…
— Моєю відповіддю буде сталь, — прокаркав дідок, вибалушуючи водянисті очі.
— І відплата буде така, якої ще не бачено з часів Світового Розламу, — голос праматері Вексен забринів таким гострим тоном, що волосся на Шпиччиному карку стало дибки.
Ярві вклонився так низько, що трохи-трохи не торкнувся носом підлоги.
— О найвища та найласкавіша! Хто бажав би накликати на себе такий гнів? Чи можна мені тепер підвестися?
— Є ще дещо, — почувся позаду м’який голос.
Швидкою ходою до них наблизилася молода жінка, худенька, з волоссям пшеничного кольору й холодною посмішкою.
— Здається, ти знайомий із сестрою Ісріун, чи не так? — мовила прамати Вексен.
Уперше Шпичка побачила, як Ярві забракло слів.
— Я… ти… ти вступила до Міністерства?
— Це добре місце для знедолених і позбавлених усього. Кому ж як не тобі це знати? — Ісріун дістала хустинку й лагідно торкнулася кутика міністрових губ, щоб витерти кров. У погляді її, однак, не було й натяку на лагідність. — Тепер ми знову одна родина.
— Ісріун склала іспити три місяці тому. Жодної хибної відповіді, — сказала прамати Вексен. — І вже стала неабиякою фахівчинею у царині ельфійських реліквій.
Ярві натужно ковтнув.
— Хто б міг подумати?
— Оберігати їх — священний обов’язок Міністерства, — мовила Ісріун. — Оберігати їх і захищати світ від другого Розламу, — її тонкі пальці спліталися один з одним і розпліталися. — Тобі відома крадійка й убивця на ім’я Скіфр?
Ярві здивовано закліпав, мовби не зрозумів запитання.
— Здається, я десь чув це ім’я…
— Її розшукує Міністерство, — вираз на обличчі Ісріун став жорстокішим. — Вона пробралася до ельфійських руїн Строкома й винесла звідти реліквії.
Зала охнула, і наляканий шепіт луною розійшовся по галереях. Люди стали креслити на грудях святі знаки, забурмотіли молитви, захитали нажахано головами.
— Що ж це за часи такі настали? — скрушно зітхнув отець Ярві. — Даю тобі слово: щойно я почую бодай щось про цю Скіфр, мої голуби негайно повідомлять тебе.
— Знати це — неабияка втіха для мене, — мовила Ісріун. — Адже той, хто матиме з нею справи, буде спалений живцем, — вона сплела пальці й стиснула їх так сильно, аж побіліли кісточки. — А ти ж знаєш, як мені б не хотілося побачити тебе на вогнищі.
— Отже, у цьому наші з тобою бажання збігаються, — відказав Ярві. — Чи можу я йти, о найвеличніший з людей?
Верховний король начебто кивнув, схиливши голову набік, хоча цілком можливо, просто закуняв.
— Як я розумію, це означає «так».
Ярві випростався, а за ним — Рульф та вся ватага. Шпичка важко підвелася останньою. Схоже, вона постійно опускалася на коліна, коли слід було стояти, і стояла, коли слід було падати навколішки.
— Ще не пізно кулак перетворити на долоню, отче Ярві, — прамати Вексен сумовито похитала головою. — Колись я покладала на тебе великі надії.
— На жаль, я часто прикро розчаровую інших. Це вам засвідчить сестра Ісріун, — голос Ярві ледь-ледь забринів залізом, коли міністр обернувся до виходу. — Але я щодня працюю над собою.
Надворі періщив дощ, і за його пеленою будівлі Скекенгауза й далі здавалися сірими примарами.
— Хто вона така, ця Ісріун? — запитала Шпичка, наздоганяючи Ярві.
— Колись вона була моєю кузиною, — на худому обличчі міністра заходили жовна. — Потім ми були заручені. А потім вона поклялася домогтися моєї смерті.
Шпичка здивовано здійняла брови.
— А ви, либонь, іще той коханець!
— Не всім же бути такими лагідними й тактовними, як ти, — він скоса зиркнув на неї. — Наступного разу подумай двічі, перш ніж кидатися на мій захист.
— Та мить, коли ти загаєшся, буде миттю, коли ти помреш, — пробурмотіла вона.
— Тої миті, коли ти не загаялася, ти мало не занапастила нас усіх.
Шпичка знала, що він має рацію, але все одно злостилася.
— До цього, може, б і не дійшло, якби ви сказали їм, що це острів’яни напали на нас, і ванстерці також. Через це нам не лишається вибору, окрім як…
— Вони то все чудово знають. Це прамати Вексен нацькувала острів’ян і ванстерців на нас.
— Звідки ви?..
— Вона сама сказала про це словами, яких не промовила, але які прогриміли гучніше за грім. Прамати збирається знищити нас, і я не можу більше її стримувати.