— Замовкни, — різко обірвав її майстер Гуннан. — Король говоритиме.
Розлігся брязкіт обладунків, коли всі розвернулися на захід, у той бік, де на березі здіймалися кургани давно померлих правителів. Пагорби низкою тяглися на північ, щораз меншаючи, доки не перетворювалися на загладжені вітром горбики.
На піщаній дюні перед воїнами стояв король Утіль, високий, випростаний. Довгі стебла трави посмикувалися під його ногами, а до грудей лагідно, немов хворе немовля, король притискав меча з простої сірої сталі. Йому не потрібні були оздоби: обличчя його прикрашали шрами від незчисленних битв. Не потрібні були й самоцвіти: очі його палали яскравим несамовитим блиском. То був чоловік, що не відав ні страху, ні жалю. То був король, за яким кожен воїн матиме за честь вирушити аж до порогу Останніх Дверей і далі.
Обік нього, тримаючи руки на округлому череві, стояла королева Лайтлін. На шиї в неї висів золотий ключ, а золоте волосся маяло на вітрі, наче стяг. Королева виявляла не більше страху чи жалю, ніж її чоловік. Подейкували, що то її золото купило половину цих людей і більшість кораблів, а вона була з тих, хто пильнує вкладені кошти.
Король повагом ступив два кроки. Почекав, поки всі, затамувавши віддих, замовкнуть. У напруженій тиші наростало збудження, аж доки Бранд не почув, як у його вухах бурхає кров.
— Кого я бачу перед собою? Чи не славних мужів Ґеттландії? — проревів король.
Брандові та його невеличкому гуртику новачків пощастило: вони були достатньо близько, щоб чути все на власні вуха. Тим, хто стояв далі, промову короля переказували капітани їхніх кораблів. Шарпані вітром слова, наче брижі на воді, розходилися луною вздовж довгого берега.
Юрмище воїнів вибухнуло несамовитим гуком, здійнявши догори, до Матері Сонця, блискучий ліс зброї. Усі — як єдине ціле. Кожен готовий померти за свого оплічника. Бранд мав лише одну сестру, але разом із ним тут, на піску, стояли п’ять тисяч братів. Від солодкої суміші шалу й любові на очі йому накотили сльози, а серце огорнула теплота. Тої миті йому здавалося, що заради цього почуття варто померти.
Король Утіль підняв руку, закликаючи до тиші.
— Моє серце радіє бачити тут стількох моїх братів! Досвідчених старих воїнів, що пройшли через багато випробувань на полі бою, і відважних юнаків, які лише нещодавно пройшли свою випробу на бойовищі. Усі ви зібралися тут задля правого діла перед очима богів, перед очима моїх пращурів, — він розпростер руки в напрямку давніх курганів. — Чи ж бачили вони коли-небудь таке могутнє військо?
— Ні! — крикнув хтось.
Пролунав сміх, а тоді долучилися й інші, несамовито вигукуючи: «Ні! Ні!» — доки король знову не здійняв руку, даючи знак замовкнути.
— Острів’яни послали на нас свої кораблі. Вони грабували нас, забирали в неволю наших дітей, проливали нашу кров на нашу ж добру землю.
Здійнявся гнівний гомін.
— Це вони обернулися спиною до Батька Мира, це вони відчинили двері Матері Війні й запросили її до нашого дому.
Гомін наростав, дужчав, перетворювався на тваринне гарчання, що врешті вихопилося і з Брандового горла.
— Але Верховний король каже, що ми, ґеттландці, не можемо гостинно вітати в себе Матір Ворон! Верховний король каже, що наші мечі повинні лишатися в піхвах. Верховний король каже, що ми повинні мовчки терпіти цю наругу! Повідайте ж мені, мужі Ґеттландії, якою буде наша відповідь йому?
Єдиним оглушливим ревом із п’яти тисяч горлянок вилетіло слово, і Бранд теж кричав хрипким голосом:
— Сталь!
— Саме так, — Утіль притулив меча ще ближче до себе, притиснувши просте руків’я, немовби обличчя коханої, до поораної зморшками щоки. — Сталь має бути відповіддю! Тож улаштуймо острів’янам кривавий день, браття. День, про який вони згадуватимуть із великим плачем!
Мовивши це, величною ходою він рушив до Матері Моря. Одразу за ним ішли його найближчі капітани й особиста варта — славетні воїни, чиї імена були в усіх на вустах. Бранд мріяв одного дня долучитися до них. Люди, імена яких поки ще були невідомі бардам, юрмилися вздовж стежки, щоб бодай мигцем побачити короля, торкнутися його плаща, опинитися на якусь мить перед поглядом його сірих очей. Залунали вигуки «Залізний король!» і «Утіль!». До них приєднувалися голоси, аж доки всі не скандували «Утіль! Утіль!», ударяючи в лад сталлю об сталь.
— Час вибирати майбутнє, хлопці, — сказав майстер Гуннан і струсонув полотняною торбою, у якій заторохтіли жеребки.
Юнаки збилися довкола нього, штовхаючись і сопучи, як кнури під час годівлі. Гуннан раз по раз занурював свої вузлуваті пальці до торби, діставав звідти жеребок і вкладав його в нетерпляче наставлену долоню. На дерев’яному кружальці був вирізьблений знак, що відповідав носовій фігурі котрогось із численних кораблів і давав знати кожному хлопцеві — чи то пак чоловікові, — якому капітанові він присягатиме, з якою командою пливтиме, веслуватиме, битиметься.