Ті, хто отримав свої ознаки, здіймали їх угору й радісно вигукували. Хтось уже заводив суперечки, кому дістався кращий корабель чи кращий капітан, а хтось сміявся й обіймався з іншими, виявивши, що ті з ласки Матері Війни стали його товаришами по веслу.
Бранд чекав, витягнувши руку. Серце його несамовито калатало. Його п’янив захват після промови короля, п’янила думка про те, що він ось-ось вирушить у похід, що він уже не хлопчик, що він уже не буде бідним і не буде самотнім. Він захмелів від думки, що чинитиме добро, стоятиме у світлі, а поруч із ним буде його родина бойових побратимів.
Бранд чекав, тимчасом як дедалі більше новобранців отримували жеребки. Хтось подобався йому більше, хтось менше, хтось був добрий боєць, хтось — не дуже. Він чекав, дерев’яних кружалець зоставалося в торбі дедалі менше, і Бранд навіть замислився, чи не лишили його насамкінець, бо йому мало дістатися найбажаніше місце — за веслом королівського корабля. Гуннан раз по раз пропускав його, і він що далі, то більше дозволяв собі мріяти. Хіба він не заробив це місце? Хіба важкою працею не заслужив його? Хіба не чинив так, як належить чинити ґеттландському воїнові?
Раук був передостанній. Коли Гуннан дістав йому з торби дерев’яне, а не срібне кружальце, юнак похнюпився, але витиснув із себе усмішку. Лишився тільки Бранд. Тільки він досі стояв, простягаючи руку з тремтливими пальцями. Усі довкола затихли.
А Гуннан усміхнувся. Бранд іще ніколи не бачив усмішки на обличчі старого й мимоволі всміхнувся у відповідь.
— А це для тебе, — промовив майстер-військовик, поволі-поволі витягуючи з торбини пошрамовану в боях руку. Він видобув її і показав…
Нічого.
Бранд не побачив ані блиску королівського срібла, ані простого дерев’яного кружальця. Лише порожній мішок, вивернуті нутрощі якого були покраяні нерівними стібками.
— Невже ти гадав, що я не дізнаюся? — запитав Гуннан.
Брандова рука опустилася. Погляди всіх тепер були прикуті до нього, і він відчув, як щоки його палають, наче від ляпасу.
— Дізнаєтеся що? — пробурмотів він, хоча пречудово знав відповідь.
— Що ти розбовкав тому каліці, що сталося в мене на бойовищі.
Запала мовчанка, протягом якої Брандові здалося, ніби його шлунок провалився аж у дупу.
— Шпичка — не вбивця, — витиснув він із себе.
— Едвал мертвий, і його вбила вона.
— Ви дали їй випробу, якої вона не могла пройти.
— Я визначаю, яку випробу дати учням, — відказав Гуннан. — Від вас залежить, пройдете ви її чи ні. Ти свою провалив.
— Я вчинив правильно.
Військовик здійняв брови. Не гнівно. Здивовано.
— Кажи собі це скільки завгодно, якщо тобі так легше. Але я теж маю чинити правильно. Правильно щодо тих, кого я вчу битися. На тренувальному бойовищі ви виходили один проти одного, але на полі бою ви всі маєте стояти разом, плече до плеча, а Шпичка завжди б’ється проти всіх. Не один загинув би через те, що вона любить побавитися з мечем. Воїнам Ґеттландії буде краще без неї. І без тебе.
— Мати Війна визначає, хто гідний битися, а хто — ні, — мовив Бранд.
Гуннан лише стенув плечима.
— Що ж, нехай тоді Мати Війна пришле по тебе корабель. Ти добре б’єшся, Бранде, але ти поганий воїн. Добрий воїн твердо стоїть поруч зі своїм оплічником. Добрий воїн тримає стрій.
Можливо, Брандові треба було прогарчати «Це нечесно», як то зробила Шпичка, коли Гуннан розбив її надії. Але Бранд ніколи не був швидкий на язик і не здобувся на відповідь і тої миті. Він не почував злості саме тоді, коли потребував її. Коли Гуннан відвернувся й пішов геть, він навіть не писнув. Навіть не стиснув кулаки, коли хлопці попрямували за своїм майстром-військовиком до моря. Хлопці, з якими він тренувався протягом останніх десяти років.
Деякі дивилися на нього зі зневагою, деякі — зі здивуванням. Один чи двоє, минаючи його, співчутливо поплескали Бранда по плечу. Але всі вони його минули. Минули й пішли до берега, об який розбивався прибій, і до своїх важко зароблених місць на кораблях, що гойдалися на хвилях. Там вони присягнуть на вірність і вирушать у похід, про який Бранд мріяв усе своє життя. Останнім ішов Раук, недбало поклавши долоню на руків’я новенького доброго меча. Обернувшись через плече, він глузливо посміхнувся до Бранда.