— До зустрічі після нашого повернення.
Бранд довго нерухомо стояв на місці. Стояв сам-один, у позиченій кольчузі, і слухав, як квилять мартини над широкою і порожньою піщаною смугою, стоптаною чобітьми тих, кого він вважав своїми братами. Стояв іще довго після того, як останній корабель відштовхнувся від берега й вирушив у море, забираючи з собою всі Брандові сподівання.
Зі сподіваннями таке часто буває.
ОТРУТА
Та-Хто-Виспівує-Вітер виспівала їм такий вітрисько на шляху зі Скекенгауза, що їх віднесло далеко від курсу.
Вони веслували як навіжені, тимчасом як Рульф ревів і лаявся на них, доки не захрип. Зрештою весла позачіплювалися одне за одне, а веслярі ледве дихали, хапаючи ротами повітря, як риби, змоклі до рубця від солоних бризок Матері Моря. Шпичка перелякалася страшенно, але робила хоробре обличчя. Інакшого вона не вміла робити, але тепер воно було ще й зелене, адже лодія кидалася, мов неприборкана лошиця, і невдовзі Шпичці стало так зле, як не було зроду-віку. Вона мала таке враження, ніби все, що вона з’їла за своє життя, вивергнулося назовні за борт, на весло, на її коліна, і половина того всього — через ніс.
У її голові теж вирувала чимала буря. Хвиля п’янкої вдячності за те, що їй дарували життя, швидко відринула, і Шпичка лишилася сам на сам із гіркою правдою: вона проміняла майбутнє гордої войовниці на долю міністрової рабині, сама себе закувавши в кайдани занадто поспішної клятви, тоді як отець Ярві не виявляв наміру повідомити свої плани щодо неї.
Ба гірше: вона відчувала, що в неї починаються місячні. Нутрощі, наче кинджалом, проймало болем, у грудях нило, і вона злостилася навіть більше, ніж зазвичай. Веслярі реготали, потішаючись над її блюванням, і Шпичка, либонь, убила б когось за це, якби лише змогла відірвати від весла пальці, які вчепилися в нього смертельною хваткою.
Тим-то на пристань у Ялетофті вона сходила на хитких ногах. Бруківка столиці Тровенландії після нічного шторму була рясно помережена калюжами, у яких весело мерехтіло ранкове сонце. Шпичка сунула крізь натовп, втягнувши голову в плечі аж по вуха, і кожен вереск вуличного торговця, кожен зойк мартина, кожен гуркіт коліс і стукіт бочівок гострими ножами впиналися в неї, а надміру сердечні поплескування по спині та єхидні смішки від тих, хто мав би бути їй за побратимів, ранили навіть ще глибше.
Шпичка знала, що вони думають. «Чого ж іще чекати від дівчини, яка зайняла чоловіче місце?» Вона бурмотіла прокльони й клялася жорстоко помститися, але не наважувалася підвести голови, щоб не блювонути знову.
Ото була б помста.
— Гляди, щоб тебе не знудило перед королем Фінном, — остеріг її Рульф, коли вони підійшли до високого палацу з напрочуд майстерно різьбленими й позолоченими могутніми балками. — Він відомий тим, що швидко впадає в гнів.
Але замість короля Фінна їх зустріла на сходах його міністерка, мати Кюре. Сходин було дванадцять, кожна витесана з мармуру іншого кольору. Міністерка була вродлива, висока й струнка, з приготованою усмішкою, яка, щоправда, не поширювалася на її очі. Вона здалася Шпичці схожою на її матір, і це вже від початку говорило проти неї. Шпичка мало кому довіряла, але серед цих небагатьох майже ні в кого не було приготованої усмішки й уже напевне ніхто з них не скидався на її матір.
— Вітаю, отче Ярві, — мовила вродлива міністерка короля Фінна. — Тобі завжди раді в Ялетофті, але, боюся, король не зможе прийняти тебе особисто.
— А я боюся, що це ти порадила не приймати мене, — відказав отець Ярві, ступаючи мокрим чоботом на найнижчу сходину. Мати Кюре не стала заперечувати його слів. — Чи можу я хоча б зустрітися з королівною Скарою? Коли ми востаннє бачилися, вона мала років десять, не більше. Ми тоді ще були родичами, поки я не склав іспиту на міністра…
— Але ти його склав, — мовила мати Кюре, — і відкинув свою родину, як і я. Тепер за родину нам стало Міністерство. Але в будь-якому разі королівна у від’їзді.
— Боюся, це ти порадила їй від’їхати, коли дістала звістку про моє прибуття.
Міністерка не заперечила й цього.
— Прамати Вексен послала до мене орла, і мені відомо, чому ви тут. Певною мірою я вам співчуваю.
— Твоє співчуття приємне, мати Кюре, але значно приємнішою була б допомога короля Фінна. Можливо, вона навіть запобігла б тим негараздам, що насувають на нас.
Міністерка скривилася як той, хто не має жодного бажання допомагати. Як кривилася Шпиччина мати, коли донька розповідала їй про свої мрії стати великою войовницею.