— Тобі добре відомо, що мій володар любить тебе і свою племінницю королеву Лайтлін, — сказала вона. — Тобі добре відомо, що він пішов би з вами разом проти половини світу. Але також тобі добре відомо, що він не може піти проти бажання Верховного короля, — із вуст цієї жінки ринула ціла ріка слів, але такі вже були міністри. Отець Ярві теж не належав до тих, хто висловлюється навпрямець. — Тому король послав мене, засмучену до краю, повідомити, що змушений відмовити тобі в зустрічі, але шанобливо пропонує вам їжу, тепло й прихисток під його дахом.
Окрім їжі, ця пропозиція, як на Шпичку, звучала цілком непогано.
Палати короля Фінна звали Лісом через те, що вони містили гущавину величезних стовпів, на яких були гарно вирізьблені й намальовані сцени з історії Тровенландії. Ці стовпи начебто були сплавлені річкою Дивною аж із самого Калиєва. Значно менш гарними видавалися незліченні вартові, що пильно стежили, як повз них суне обшарпана команда «Південного вітру». Найобшарпанішою була Шпичка, яка весь час трималася рукою за зболений живіт.
— У Скекенгаузі нас прийняли… не надто тепло, — Ярві нахилився ближче до матері Кюре, і Шпичка почула, як він прошепотів: — Гадаю, мені може загрожувати небезпека.
— Тут тобі нічого не загрожує, отче Ярві, запевняю тебе, — мати Кюре вказала на двох воїнів украй непевного вигляду, що вартували обабіч дверей до загальної зали, у якій стояв затхлий запах диму.
— Ось ваша вода, — вона вказала на бочку так, наче то був невідь-який дарунок. — Раби принесуть вам їжу та ель. Кімнату, де ти й твоя команда можете провести ніч, уже готують. Я певна, що ви забажаєте відплисти з першими променями Матері Сонця, щоб спіймати хвилю та якнайшвидше дістатися з вашими вістями до короля Утіля.
Ярві розчаровано потер зап’ястком скарлюченої руки світле волосся.
— Схоже, ти все передбачила.
— Добра міністерка завжди до всього готова.
Мати Кюре вийшла й зачинила за собою двері. Бракувало тільки повороту ключа в замку, щоб вони остаточно відчули себе в’язнями.
— Як ти й гадав, прийняли нас тепло, нічого й казати, — пробурчав Рульф.
— Фінн та його міністерка передбачувані, як Батько Місяць. Вони поводяться обережно. Урешті-решт, вони живуть у тіні влади Верховного короля.
— Довга то тінь, — зауважив Рульф.
— І що далі, то довшає. Щось ти наче позеленіла, Шпичко Бату.
— Мені зле від думки, що в нас не знайшлося союзників у Тровенландії, — відказала вона.
Отець Ярві ледь-ледь усміхнувся.
— Це ми ще побачимо.
Шпичка різко розплющила очі в темряві, виповненій хропінням і свистом.
Скупана в холодному поті, вона скинула з себе накривало, відчула липку вологу між ніг і просичала лайку.
Поруч із нею Рульф розкотисто хропнув і перевернувся на другий бік. Шпичка чула, як решта її супутників сопе, ворочається й бурмоче щось уві сні. Усі спали один біля одного на брудних матрацах, збившись докупи, наче свіжовиловлені оселедці на прилавку торговця.
Шпичці ніхто не забезпечив жодних особливих умов, та вона нічого й не просила. Нічого й не потребувала. Хіба що якоїсь чистої шматини, щоб запхнути у спіднє.
Вона рушила навпомацки коридором. Волосся сплуталося після сну, а шлунок скрутився в болісний вузол. Пряжка розстібнутого пояса била по стегну. Вона запхала руку в штани, щоб помацати, чи сильно кривавить. Щоб спинити потік насмішок, їй бракувало хіба величезної плями в промежині. Шпичка кляла Того-Хто-Пророщує-Сім’я за те, що наслав на неї це лихо, кляла дурних жінок — а найперше свою дурну матір, — які гадали, ніби це щось таке, що варто святкувати, кляла…
У сутіні загальної зали був чоловік.
Одягнений у чорне, він стояв біля бочки з питною водою. В одній руці чоловік тримав накривку. У другій — невеличку пляшечку. Немовби щойно вилив щось із неї у бочку. Залу освітлювала тільки одна топка свічка, а незнайомець сильно косив оком, але Шпичці щось підказувало, що він дивиться просто на неї.
Обоє стояли нерухомо: він — тримаючи пляшечку над бочкою, вона — запхавши руку в штани, — доки чоловік не запитав:
— Хто ти?
— Хто я? Хто ти?
«Завжди треба знати, де лежить найближча зброя», — часто казав їй батько. Її очі метнулися до столу, на якому лишилися розкидані недоїдки від їхньої вечері. У дерев’яну стільницю був застромлений столовий ніж. Коротке лезо тьмяно блищало. Навряд чи то був клинок, гідний героя, але коли тебе заскочать уночі з розстібнутими штанами, перебирати не доводиться.
Шпичка поволі дістала руку зі штанів, поволі посунулася в напрямку до стола й ножа. Чоловік поволі прибрав пляшечку, не зводячи зі Шпички очей — чи то, може, з якогось місця поруч із нею.