— Але ж подумайте про безпеку ваших підданців, мій королю, — взялася вмовляти його мати Кюре, все ще чіпляючись за свою усмішку, хоча тепер та ледве торкалася її рота, не кажучи вже про очі. — Подумайте про Батька Мира, що перетворює кулак на…
— Я достатньо натерпівся принижень в ім’я Батька Мира, — Фіннові щоки порожевіли повністю. — Колись Верховний король був першим серед братів. А тепер він роздає накази, наче батько дітям. Як чоловіки мають битися. Як жінки мають торгувати. Як усі мають молитися. Храми Єдиному Божеству виростають по всій Тровенландії, наче гриби після дощу, а я тримаю язик за зубами!
— І чините мудро, — мовила мати Кюре. — І мудро було б…
— А тепер прамати Вексен засилає вбивць у мою країну?!
— Мій королю, ми не маємо доказів…
— У мій дім?! Труїти моїх гостей?! — заревів Фінн на міністерку, розпалившись так, що його одутле обличчя з рожевого стало яскраво-багряним. Він тицьнув пальцем-сарделькою у бік трупа. — Під моїм дахом?! Під моєю охороною?!
— Я раджу діяти розважливо…
— Ти завжди це радиш, мати Кюре, та мій терпець має межу, і Верховний король заступив за неї! — із цілковито побуряковілим обличчям він схопив отця Ярві за здорову руку. — Перекажи моїй любій племінниці королеві Лайтлін та її достойному чоловікові, що вони мають друга в моїй особі. Хай що це мені коштуватиме! Клянуся!
Для такої миті мати Кюре не мала приготованої усмішки, а ось отець Ярві мав.
— Ваша дружба — це все, що вони просять.
І він здійняв угору Фіннову руку.
Вартові привітали цей несподіваний союз між Тровенландією і Ґеттландією із певним здивуванням, команда «Південного вітру» — з великою полегкістю, а Шпичка Бату, либонь, мала би плескати в долоні найголосніше з усіх. Коли вона вбила людину випадково, її оголосили лиходійкою. Коли ж вона вбила навмисно, то стала героїнею.
Проте Шпичка лише супила чоло, дивлячись, як тіло відтягують геть. Щось у цьому всьому видавалося їй украй дивним.
ЗАГУБЛЕНЕ І ЗНАЙДЕНЕ
Бранд був п’яний як чіп.
Останнім часом таке з ним траплялося частенько.
Він працював вантажником у порту — найкраще, що йому вдалося знайти, — і після цілого дня такої роботи його мучила страшенна спрага. Тож Бранд почав пити і виявив, що має до цього справжній хист. Схоже, дещо йому таки дісталося у спадок від батька.
Морський похід завершився неабияким успіхом. Острів’яни були певні, що заступництва Верховного короля досить, щоб захистити їх, і дали заскочити себе зненацька. Ґеттландці захопили половину їхніх кораблів, а решту спалили. Бранд спостерігав, як, повернувшись із походу, воїни гордо простували звивистими вуличками Торлбю, навантажені здобиччю й укриті славою, а з кожного вікна на їхню честь лунали вітальні вигуки. Подейкували, що Раук привів із походу двох рабів, а Сордаф добув собі срібний браслет. Подейкували також, що Утіль виволік старого короля Стира голим із палацу, змусив його стати навколішки й поклястися сонцем і місяцем, що більше ніколи не видобуде меча проти ґеттландців.
Ці новини були наче з пісень про героїв, але від чужих успіхів свої невдачі лише печуть сильніше.
Плутаючи ногами, Бранд ходив якимись провулками, між якимись будинками і щось кричав до зірок. Хтось крикнув у відповідь. Може, зірка, а може, хтось із вікна. Брандові було байдуже. Він не знав, куди він іде. Та й це, схоже, більше не мало жодного значення.
Він загубив себе.
— Я хвилююся за тебе, — казала йому Рін.
— А як би ти почувалася, якби в тебе забрали всі твої мрії? — гиркнув він до неї.
Що вона могла відповісти йому на це?
Бранд спробував віддати їй кинджал.
— Мені він уже не треба, та я і не заслуговую на нього.
— Я зробила його для тебе, — відказала вона. — І пишаюся тобою попри все.
Ніщо не могло змусити сестру заплакати, але тоді Бранд побачив у її очах сльози, і від них йому заболіло сильніше, ніж від усіх тих побоїв, яких він зазнав протягом свого життя. А зазнав він їх чимало.
Тож він попросив Фрідліф налити йому ще. А потім іще. І ще. Фрідліф хитала сивою головою, дивлячись, як молоде життя сходить нанівець. Але таке вона бачила далеко не вперше. Наливати кухлі було її роботою.
П’яним Бранд принаймні міг удавати, що винен хтось інший. Гуннан, Шпичка, Раук, отець Ярві, боги, зорі на небі, каміння під ногами. Коли ж був тверезий, то не мав куди подітися від думки, що це все накликав на себе він сам.