Выбрать главу

У темряві Бранд наштовхнувся на стіну й заточився. У ньому спалахнув гнів, і він закричав:

— Я вчинив добре!

Він спробував ударити стіну кулаком. На щастя, схибив, але, на нещастя, впав у канаву.

А потім його знудило просто собі на руки.

— Це ти Бранд?

— Був ним, — стоячи на колінах, він закинув голову назад і побачив нечіткі обриси чоловіка. А може, двох.

— Той самий Бранд, що тренувався зі Шпичкою Бату?

Він пирхнув на це, але пирхання мало присмак блювоти, і його мало не знудило знову.

— На жаль.

— Тоді це для тебе.

Холодна вода плеснула Брандові в обличчя. Він захлинувся, відпльовуючись, спробував підвестися, але послизнувся і знову впав у канаву. Порожнє відро покотилося по бруківці. Бранд відліпив від очей мокре волосся й у смужці світла ліхтаря побачив старече бородате обличчя, пооране зморшками й порубцьоване шрамами.

— За це, старий поганцю, я маю тебе вдарити, — сказав він, але навіть звестися на ноги видавалося йому подвигом, не вартим витрачених зусиль.

— Тоді я вдарю тебе у відповідь, а роз’юшена мармиза не розв’яже твоїх негараздів. Повір мені. Я пробував, — старий сперся руками на коліна й схилився над Брандом. — Шпичка сказала, що ти — найкращий із тих, з ким вона тренувалася. Ти не видаєшся мені найкращим у будь-чому, хлопче.

— Час не пошкодував мене.

— Авжеж, час нікого не шкодує. Але боєць б’ється попри все. Я гадав, ти боєць?

— Був ним, — відказав Бранд.

Старий простягнув широку долоню.

— Це добре. Мене звати Рульф, і я маю для тебе бійку.

Тренувальне бойовище облаштували на складі, освітленому смолоскипами. Межі майданчика позначили линвами, покладеними на старі дошки підлоги. Глядачів було не так багато, як Бранд звик, але коли він побачив, хто це, йому знову зробилося недобре.

На одному стільці сиділа Лайтлін, Золота королева Ґеттландії; на її грудях поблискував ключ від королівської скарбівні. Поруч із королевою сидів той, хто колись був її сином, а тепер став її міністром, — отець Ярві. За ними стояли четверо рабів у срібних нашийниках: два здоровенні інглінги з грізними сокирами за поясом і ще грізнішими виразами на мовби витесаних із каменю обличчях і дві дівчини, схожі одна на одну, як дві половинки волоського горіха, із косами такими довгими, що кожній довелося кілька разів обмотати їх довкола руки.

А в глибині складу, спершись на стіну й поставивши ногу на кам’яний підстінок, із глузливою і трохи викривленою посмішечкою на губах чекала найменш улюблена Брандова напарниця — Шпичка Бату.

Найдивніше було те, що хоч він не одну годину за кухлем проклинав її, звинувачуючи в усіх своїх бідах, Бранд зрадів, побачивши Шпиччине лице. Зрадів так, як не радів уже давно. Не тому, що вона так йому подобалася, а тому, що вона нагадала йому ті часи, коли він подобався сам собі. Коли він міг бачити своє майбутнє і йому подобалося те, що він бачив. Коли його надії високо здіймали голову, а світ здавався сповненим викликів.

— Я вже гадала, що ти не прийдеш, — дівчина всунула руку під ремені щита й узяла дерев’яний меч.

— А я гадав, що тебе закидали камінням, — відказав Бранд.

— Це ще цілком може статися, — мовив отець Ярві.

Рульф штовхнув Бранда в спину так, що той наспотич полетів на бойовище.

— Ну ж бо, до діла, хлопче.

Бранд ніколи не був швидкий на розум, а в цьому стані — і поготів, але що від нього вимагали, збагнути було неважко. Майже по прямій він підійшов до тренувальної зброї і вибрав собі меча й щита, гостро відчуваючи погляд холодних королевиних очей, що оцінювали кожен його рух.

Шпичка вже займала позицію.

— У тебе збіса жалюгідний вигляд, — сказала вона.

Бранд поглянув на свою сорочку, мокру й подекуди забльовану, і змушений був погодитися:

— Ага.

Її ледь скривлені губи вигнулися в повноцінній презирливій посмішці.

— Хіба ж то не ти торочив весь час, що повернешся багатієм із першого ж свого походу?

Це було боляче.

— Я не поплив.

— Не думала, що ти боягуз.

А це — ще болючіше. Вона завжди добре знала, як дошкульніше його вжалити.

— Мене не взяли, — буркнув він.

Шпичка вибухнула реготом, хизуючись, певна річ, перед королевою. Вона ніколи не втомлювалася повторювати, як захоплюється цією жінкою.

— Отакої! Я тут не знаю, куди подітися від заздрості, чекаю на героя, що дметься з гордощів, а натомість бачу перед собою якогось п’яного жебрака!

Хвиля холодного гніву, що наринула на Бранда, витверезила його краще, ніж крижана вода. У своєму житті йому довелося чимало жебрати, це правда. Але саме правда завжди болить найдужче.