Шпичка й далі хихотіла, задоволена власною дотепністю.
— Ти завжди був телепень. Моє місце в мене вкрав Гуннан, а як же ти позбувся свого?
Бранд хотів би розповісти їй, як позбувся свого місця. Хотів би викрикнути їй в обличчя, але замість слів із його горла вихопилося тільки звірине гарчання. Він гарчав дедалі гучніше й гучніше, доки груди його не задвигтіли, а все приміщення не почало дрижати від гулу. Він вищирив зуби і зціпив їх так сильно, що, здавалось, вони ось-ось розкришаться. Шпичка похмуро дивилася на нього з-понад щита, мовби на божевільного. Може, він і справді збожеволів.
— Почали! — крикнув Рульф.
Бранд кинувся на неї, відбив її меча й ударив своїм із такою силою, що від її щита полетіли скалки. Шпичка швидко вивернулася — вона завжди була швидка й цим смертельно небезпечна. Відскочила, щоб мати місце для замаху, але цього разу Бранд уже не вагався.
Майже не відчувши удару, який припав йому в плече, він заревів і посунув наосліп, змушуючи противницю задкувати. Щити заскреготіли один об одного, і він мало не підняв її над підлогою, коли, перечепившись через линву, вона врізалася спиною в стіну. Дівчина спробувала вивільнити меча, але Бранд притиснув його, а лівою рукою схопив її щит і потягнув донизу. Для зброї було занадто близько, тож він відкинув тренувальний клинок і став гамселити Шпичку кулаком, вкладаючи в удари всю свою лють, все розчарування, мовби вона була Гуннаном, Ярві чи всіма тими начебто друзями, які стільки виграли від того, що промовчали, які вкрали його місце, його майбутнє.
Бранд ударив Шпичку в бік і почув, як вона застогнала. Ударив знову, і вона зігнулась удвоє, вирячивши очі. Він ударив ще раз, і дівчина важко впала додолу, кашляючи й ригаючи під його ногами. Бранд, мабуть, узявся би кóпати її ногами, якби Рульф не затиснув йому шию грубезним ліктем і не відтягнув його.
— Цього досить, гадаю.
— Ага, — пробурмотів Бранд, безвільно опускаючи руки. — Аж задосить.
Він струсив щит із руки, зненацька вражений тим, що вчинив, і аж ніяк цим не пишаючись. Він добре знав, як воно — бути побитим. Можливо, він успадкував від батька не тільки пияцтво. Цієї миті Бранд не почувався, як той, хто стоїть у світлі. Аж ніяк.
Шпичка лежала під стіною, кашляючи й відхаркуючись. Королева Лайтлін важко зітхнула й обернулася на своєму стільці.
— Я все гадала, коли ти нарешті з’явишся.
Лише тепер Бранд помітив ще одного глядача, що стояв у темному кутку, загорнувшись у плащ із клаптиків усіх відтінків сірого.
— Я завжди з’являюся тоді, коли мене найбільше потребують і найменше очікують, — пролунав із-під каптура жіночий голос із чужинським акцентом. — Або коли зголоднію.
— Ти бачила бій? — запитав Ярві.
— Атож, мала це сумнівне задоволення.
— І що скажеш?
— Вона жалюгідна. Сама лише пиха і злість. Занадто самовпевнена, але водночас має замало впевненості в собі. Вона не знає себе.
Жінка відкинула каптур. Немолода, чорношкіра, з обличчям таким вихудлим, наче саме втілення голоду, і йоржиком сивого волосся на голові. Незнайомка запхала довгий палець у ніздрю, уважно оглянула видлубане, а тоді щиглем відкинула вбік.
— Дівчисько — дурне як пень. Ба навіть дурніше. Більшості пнів вистачає гідності стояти собі спокійно і гнити помалу, нікого не ображаючи.
— Агов! Я тут, — спромоглася просичати Шпичка, рачкуючи.
— Саме там, де тебе поклав п’яний хлопчина, — жінка блимнула до Бранда усмішкою, яка видалася йому аж надто зубатою. — А ось він мені до вподоби: привабливий і відчайдушний. Моє улюблене поєднання.
— З нею можна щось зробити? — запитав Ярві.
— Завжди можна щось зробити, якщо докласти достатньо зусиль.
Незнайомка нарешті відклеїлася від стіни. Хода її була вкрай дивна — жінка вигиналася, смикалася й виступала так, наче танцювала під музику, яку чути було тільки їй.
— Скільки моїх зусиль, які я витрачу на цю нікчему, ти готовий оплатити? Ось у чому питання. Крім того, ти мені вже винен.
З-під плаща, наче змія, висунулася довга рука.
У руці була скринька завбільшки десь із дитячу голівку — темна, квадратова, без жодного ґанджу, із золотими літерами, викарбуваними на вічку. Бранд мимоволі прикипів очима до неї. Він ледве стримався, щоб не підійти ближче й не придивитися. Шпичка теж витріщалася на скриньку. І Рульф. І королевині невільники. Усі видавалися завороженими й наляканими водночас, мовби споглядали якусь жахливу рану. Звісно, жоден із них не вмів читати, але не конче бути міністром, щоб здогадатися: літери на скриньці були ельфійські. Літери, написані до Божого Розламу.