Старий воїн почухав сиву бороду.
— У тебе буде найгірше місце, хлопче. Найважча робота за найменшу винагороду. Заднє весло, — кивком голови він вказав на Шпичку. — Навпроти он тої штучки.
Дівчина скинула на Бранда довгим похмурим поглядом і сплюнула, але той лише усміхнувся ширше. Він знову бачив перед собою майбутнє, і йому подобалося те, що він бачив. Особливо якщо порівнювати з роботою вантажником у порту.
— Чекаю не дочекаюсь.
Він схопив із Рульфової долоні дерев’яне кружальце з вирізьбленою на ньому міністерською голубкою і міцно-міцно — аж до болю — стиснув його в кулаці.
Схоже, урешті-решт він таки матиме свою команду, яку йому знайшла Мати Війна. А може, Батько Мир.
2. ДИВНА І ДЕННА
ПЕРШИЙ УРОК
«Південний вітер» гойдався на хвилях, хизуючись новим вітрилом і новими веслами. Свіжопофарбований і споряджений до подорожі, він був стрункий і зграбний, наче хорт. Ніс і корму оздоблювали блискучо-білі міністерські голубки. Це була, поза всяким сумнівом, прегарна лодія. Лодія, на якій звершують славетні діяння і про яку складають пісні.
На жаль, її команда була іншого ґатунку.
— У них… — Шпиччина мати завжди вміла знайти слова, щоб описати будь-що з хорошого боку, але тут навіть вона затнулася, — такий строкатий вигляд.
— Я сказала б радше «грізний», — буркнула Шпичка.
Вона також цілком могла спинитися на словах «бридкий», «порубцьований» чи «шибайголовий». Усі три видавалися відповідними характеристиками для того пропащого наброду, що вештався по «Південному вітру» й по пристані перед ним. Під пильним оком отця Ярві вони переносили мішки й бочки, тягли канати, штовхалися, галасували, сміялися й погрожували.
Це були бійці, авжеж, але радше розбійники, ніж воїни. Чоловіки зі шрамами й без докорів сумління. Чоловіки з бородами, поділеними надвоє, заплетеними в кіски або ж голеними якимись чудернацькими клаптями. Чоловіки з волоссям, яке було пофарбоване і стояло сторчма. Чоловіки, одяг яких був геть подертий, але на м’язистих руках, грубих шиях і вузлуватих пальцях блищали золоті й срібні кільцегроші, повідомляючи всьому світові, яку високу ціну складають собі їхні власники.
«Цікаво, — подумала Шпичка, — скільки людей сукупно порішила вся ця шатія-братія? Либонь, ціла гора трупів нагромадилася б». Утім, вона була не з тих, кого легко залякати. Тим паче коли не було вибору. Вона поставила додолу свою подорожню скриню, у якій було все її добро, зокрема й батьків меч, дбайливо загорнутий у проолієну тканину. Відтак прибрала щонайхоробрішого виразу, підійшла до найбільшого чоловіка серед усіх присутніх і торкнула його за руку.
— Я — Шпичка Бату.
— А я — Досдувой.
Вона мимоволі витріщилася на його голову — одну з найбільших голів, яку будь-коли бачила. Дрібні риси широченного одутлого обличчя скупчилися всі посередині, а їхній власник здіймався над Шпичкою так високо, що їй спершу здалося, ніби він стоїть на ящику.
— Яке нещастя принесло тебе сюди, дівчино? — запитав він голосом, у якому ледь чутно бриніли трагічні нотки.
— Я пливу з вами, — кинула вона у відповідь, хоч і шкодувала, що це правда.
Здоровань насупився; його очиці, ніс і рот збіглися ще тісніше на обличчі.
— Річкою Дивною? До Калиєва і далі?
Шпичка своїм звичаєм виклично випнула до нього підборіддя.
— Атож. Якщо тільки лодія не затоне з такою тушею на борту.
— Мабуть, доведеться врівноважити її дрібнотою, — сказав невеличкий міцний чоловічок, цілковита протилежність здоровенного й м’якотілого Досдувоя. Чоловічок мав шпичасту кучму рудого волосся і яскраво-блакитні божевільні до краю очі, що волого блищали в темних запалих очницях. — Мене звати Одда, і слава моя лине по всьому Потрощеному морю.
— Чим же ти так прославився?
— Усім потрошку, — він блимнув вовчою посмішкою, і Шпичка побачила, що його жовті зуби мають випиляні спереду жолобки — ознаку вбивці. — Я радий, що ми попливемо разом.
— Навзаєм, — витиснула Шпичка, мимохіть позадкувала й мало не перечепилася через когось.
Чоловік звів голову саме тоді, коли вона обернулась, і Шпичка, забувши про своє хоробре обличчя, сахнулася тепер уже в інший бік. У кутку його ока, понівеченого так, що видно було рожевий внутрішній бік нижньої повіки, починався величезний шрам, який перетинав навскоси щоку, зарослу щетиною, і обидві губи. Ба гірше: поглянувши на його волосся — довге й заплетене в кіски, що спадали назад, — вона усвідомила, що пливтиме разом із ванстерцем.