Шпичка витріщалася на нього з погано прихованим жахом, а він у відповідь глянув на неї з порожнім виразом каліченого обличчя, страшнішим за найлютіший вищир, і м’яко сказав:
— Я — Фрор.
Ти або вдаєш хоробру, або тебе вважатимуть слабкою, і для Шпички питання такого вибору взагалі не стояло Тож вона надулася й гарикнула:
— Звідки в тебе цей шрам?
— А в тебе звідки цей шрам?
— Який шрам? — насупилася Шпичка.
— То це такою мармизою тебе боги наділили? — і, ледь усміхаючись, ванстерець знову взявся змотувати линву.
— Нехай Батько мир боронить нас, — писнула Шпиччина мати, обережно минаючи ванстерця. — «Грізні» — це слово, яке їм пасує.
— Невдовзі вони мене боятимуться, — пообіцяла Шпичка, і вже не вперше пошкодувала, що впевнено сказати якусь річ недостатньо, щоб вона справдилася.
— Хіба це добре? — мати дивилася на чоловіка з голеною головою і витатуйованими на обличчі рунами, що позначали скоєні злочини. Чоловік раз по раз вибухав різким реготом разом зі співрозмовником, кістлявим типом, що мав руки, вкриті виразками, довкола яких лущилася шкіра. — Хіба це добре, коли тебе боятимуться такі чоловіки?
— Краще завдавати страху, ніж боятися самій.
Це були батькові слова, але мати, як завжди, мала на них готову відповідь.
— Невже у житті нема іншого вибору?
— У житті воїна — нема.
Коли вони з матір’ю обмінювалися більш ніж десятьма словами, невідь-чому все щоразу закінчувалося тим, що Шпичці доводилося захищати програшну позицію. Вона знала, яке буде наступне запитання. «Навіщо тоді так затято битися за право бути воїном, якщо все, що ти здобудеш, — це чужий страх?» Але мати стулила рот, бліда й налякана, і до гніву, що закипав усередині Шпички, долучилося почуття провини. Як завжди.
— Чого ти взагалі тут стовбичиш? Іди собі додому, — гиркнула дівчина.
— Я хочу провести в дорогу мою єдину дитину. Невже ти не можеш мені дозволити хоча б це? Отець Ярві сказав, що ви повернетеся аж за рік. Якщо взагалі повернетеся… — материн голос затремтів, і це розлютило ще дужче.
— Не майте страху, моя голубко!
Шпичка аж підстрибнула, коли хтось несподівано обхопив рукою її за плечі. Та сама дивна жінка, що кілька днів тому спостерігала за їхнім із Брандом поєдинком, всунула свою коротко стрижену сиву голову між дівчиною та її матір’ю.
— Бо ж велемудрий отець Ярві віддав освіту вашої донечки у мої вправні руки.
Шпичка помилково гадала, що її настрій гіршим уже не стане, але боги відшукали спосіб зіпсувати його ще більше.
— Яку ще освіту?
Жінка обійняла їх міцніше, від неї тхнуло паморочливою сумішшю поту, ладану, ароматичних трав і сечі.
— А таку: я тебе вчитиму, а ти всотуватимеш у себе знання.
— А хто… — Шпиччина мати скинула на обшарпанку занепокоєним поглядом, — хто ви така?
— Останнім часом — крадійка, — повідомила чорношкіра жінка, а коли занепокоєння перейшло в неприховану тривогу, весело додала: — Але крім цього, я досвідчена вбивця! А ще — навігаторка, борчиня, звіздарка, дослідниця, історикиня, поетка, шантажистка, броварниця… може, ще щось забула. Я вже мовчу про те, що на дозвіллі я вельми майстерно передбачаю майбутнє!
Жінка зішкрябала з дерев’яного стовпа дрібку свіжого пташиного посліду, розтерла між пальцями, ретельно понюхала й, здавалося, мала намір спробувати на смак, але таки передумала й витерла пальці об свій клаптиковий плащ.
— Лихе знамення, — пробурмотіла вона, дивлячись на мартинів, що кружляли вгорі. — До цього всього додайте мій неперевершений хист… — вона промовисто гойднула стегнами, — у мистецтві кохання — і ви, моя голубко, зрозумієте, що немає такої царини, важливої і потрібної для сучасної дівчини, у якій я б не надавалася за вчительку для вашої донечки.
Шпичку потішив би вигляд матері, яка втратила дар мови, що траплялося вкрай рідко, якби вона не оніміла сама.
— Шпичко Бату! — крізь метушню й руханину на пристані пропихався Рульф. — Ти спізнилася! Тягни свою кістляву дупу он туди й берися вантажити мішки. Твій приятель Бранд уже… — ураз він замовк і натужно ковтнув. — Я й не знав, що в тебе є сестра.
Шпичка кисло скривилася.
— Це мати.
— Не може бути! — Рульф узявся чесати п’ятірнею свою бороду, марно намагаючись приборкати сивувато-каштанові ковтуни. — Ваша врода, пані, освітлює цю пристань, наче ліхтар у сутінках, якщо ви не заперечуєте проти компліменту простого старого войовника, — він глянув на срібний ключ, що висів у неї на грудях. — Ваш чоловік, мабуть…