Шпиччина мати не заперечувала проти компліменту. Ба більше: вона вхопилася за нього обома руками.
— Помер, — поквапилася пояснити вона. — Ось уже вісім років, як ми звели над ним курган.
— Мені шкода це чути, — насправді чого-чого, а шкоди в його голосі не було помітно. — Я — Рульф, стерничий «Південного вітру». Команда може видатися вам шорсткою, але життя навчило мене ніколи не довіряти надто прилизаним. Цих людей вибирав я, і кожен із них знає свою справу. Шпичка веслуватиме просто в мене під носом, і я ставитимусь до неї з м’яким серцем і твердою рукою, як ставився б до рідної доньки.
Шпичка закотила очі, але ніхто на неї не зважав.
— У вас є діти? — запитала мати.
— Двоє синів, але я не бачився з ними вже багато років. Боги розлучили мене з моєю родиною надто давно.
— Може б, вони розлучили тебе ще й із моєю? — пробурмотіла Шпичка.
— Тсс, — цитьнула на неї мати, не відриваючи очей від Рульфа, а точніше від грубого золотого ланцюга на його шиї. — Це велика втіха для мене — знати, що за мою доньку дбатиме такий достойний чоловік, як ви. Нехай вона і колюча, але Гільда — це все, що в мене є.
Дужий вітер і міцний ель уже давно почервонили Рульфові щоки, але Шпичці здалося, що вони все одно залилися рум’янцем.
— Щодо достойного чоловіка з вами багато хто не погодиться, але я дбатиму за вашу доньку якнайпильніше. Обіцяю, що зроблю все, що зможу.
Шпиччина мати манірно заусміхалася:
— Більшого нікому несила зробити.
— О боги, — прошипіла Шпичка й відвернулася Вона не любила, коли довкола неї метушилися, але ще більше ненавиділа, коли на неї не зважали.
Бріньйольф Молитвопряд саме зарізав якусь ні в чому не винну тварину й тепер мазав її кров’ю фігурку голубки на носі «Південного вітру». Руки його були червоні по зап’ястки; протягло голосячи, він випрохував благословення в Матері Моря, у Тої-Хто-Визначає-Курс, у Тої-Хто-Спрямовує-Стрілу і ще в десятка інших Малих Богів, імена яких Шпичка чула вперше. Вона ніколи не надавала ваги молитвам і підозрювала, що погоді до них теж байдуже.
— Як це дівчина опинилася в команді воїнів?
Шпичка обернулася й побачила хлопчину, що непомітно підійшов до неї. На вигляд він мав років чотирнадцять: худенький, вертлявий, з кмітливими очима, копицею волосся пісочного кольору й першим пушком на гострому підборідді.
Шпичка похмуро глянула на нього.
— Хочеш сказати, що мені тут не місце?
— Це не мені вирішувати, — парубійко стенув плечима, у голосі його не було ні переляку, ні зневаги. — Я просто запитав, як це тобі вдалося.
— Облиш її! — маленька тендітна жінка дала хлопчині порядного запотиличника. — Хіба не казала я тобі взятися до чогось корисного?
На її шиї гойдалися бронзові важки´, ознака того, що жінка — купчиня або комірниця й не обважує. Відпровадивши парубійка до «Південного вітру», вона вперла руки в боки й відрекомендувалася:
— Мене звати Сафріт. А цей цікавий до всього хлопчина — мій син, Колл. Йому ще тільки належить збагнути: що більше людина дізнається, то краще усвідомлює, як багато всього вона ще не знає. Але він не має лихих намірів.
— Я їх теж не маю, — мовила Шпичка. — Але, попри це, постійно спричиняюся до якогось лиха.
— Дехто має таку схильність, — широко всміхнулася Сафріт. — Я куховаритиму й пильнуватиму корабельних припасів і товарів на обмін. Тож руки геть від вантажу, домовились?
— То ми беремо з собою ще якісь товари на обмін? Я гадала, що мета нашої подорожі — здобути союзників для Ґеттландії…
— Ми веземо хутра, деревні сльози, моржові ікла і… ще дещо, — Сафріт похмуро глянула в бік окутої залізом скрині, що стояла на палубі, прикріплена ланцюгом до щогли. — Наше головне завдання — це перемовини в ім’я Батька Мира, але гроші на цю подорож дала королева Лайтлін…
— Он воно що! Авжеж, ця жінка ніколи не змарнує нагоди отримати зиск!
— Чого б то я мала марнувати таку нагоду?
Знову обернувшись, Шпичка опинилася лицем до лиця з королевою, що стояла за крок від неї. Дехто видається показнішим іздалеку, але королеви Лайтлін це не стосувалося. Радше навпаки: зблизька вона сяяла, як Мати Сонце, і була сувора, як Мати Війна. На грудях у неї блищав великий ключ від скарбівні, а позаду юрмилися її раби, охоронці й слуги, несхвально позираючи на Шпичку.
— О боги… Тобто… Пробачте мені, моя королево, — вона незграбно опустилася на коліно, утратила рівновагу й мало не вхопилася за шовкову спідницю Лайтлін, щоб не впасти. — Пробачте, мені не дуже добре вдається ставати навколішки…