Шпичка перекотилася, мляво й незграбно. Мішечок вислизнув з-під коміра й заколихався на шнурку. Усе обличчя пульсувало болем.
Холодна хвиля накотила на берег і змочила їй коліна. Вона побачила, як Сордаф важко наступає на щось поруч, почула тріск, наче зламалася палиця.
Шпичка спробувала зіп’ястися на ноги, але Рауків чобіт гупнув по ребрах і перекинув її. Вона зайшлася кашлем.
Море всмоктало хвилю назад, і вода відступила. Кров залоскотала верхню губу й закапотіла на мокрий пісок.
— Припиняємо бій? — почула вона Едвалів голос.
— Хіба я казав припиняти? — пролунала Гуннанова відповідь, і Шпичка, збираючись на силі для ще однієї спроби, міцно стиснула руків’я меча.
Раук підступив до неї і намірився кóпнути знову. Вона спіймала ногу й притиснула до грудей, а тоді різко смикнула вгору й загарчала Раукові просто в обличчя, коли той, безпомічно розмахуючи руками, гепнувся навзнак.
Хитаючись, вона рушила до Едвала й не напала, а радше впала на нього. Мати Море, Батько Земля, Гуннанові насуплені брови й обличчя глядачів гойдалися й крутилися перед очима. Едвал піймав її — більше щоб підтримати, ніж повалити додолу. Шпичка вхопилася за його плече, відчула, як їй вивернуло зап’ясток і вирвало меч із руки, коли вона не втрималася на ногах і, пролетівши повз хлопця, упала навколішки. Сяк-так вона знову підвелася, щит теліпався збоку на порваному ремінці. Лаючись і відпльовуючись, Шпичка обернулася й заціпеніла.
Сордаф, безвладно опустивши меча, стояв, витріщаючи очі.
Раук лежав на мокрому піску, спершись на лікті й витріщаючи очі.
Бранд, роззявивши рота, стояв серед інших хлопців — і всі вони витріщали очі.
Едвал хотів щось сказати, але з його рота вихопився якийсь дивний хлипучий звук, схожий на пердіння. Він випустив тренувальну зброю і незграбно здійняв руку, щоб помацати шию.
Із шиї стирчало руків’я Шпиччиного меча. Дерев’яний клинок зламався, коли Сордаф наступив на нього. Лишилася тільки довга скалка, яка наскрізь пробила Едвалові горло. Гостряк її блищав червоним.
— О боги, — прошепотів хтось.
Едвал важко опустився на коліна, із губ потекла на пісок кривава піна.
Відтак завалився на бік, але майстер Гуннан підхопив його. Бранд та інші з’юрмилися довкола них, перекрикуючи один одного. Шпичка майже не чула слів крізь гупання власного серця.
Вона стояла, хитаючись, обличчя пульсувало болем, волосся метлялося на вітрі й шмагало її по очах. Вона стояла й запитувала себе, чи це все не страшний сон. Авжеж, це лише сон. О боги, нехай це буде лише сон. Вона міцно заплющила очі, міцно-преміцно.
Так само як тоді, коли її вели до батькового тіла, що, біле й холодне, лежало під склепінням Зали Богів.
Але і тоді все діялося наяву, і тепер.
Коли вона різко розтулила очі, хлопці досі громадилися довкола Едвала, і Шпичка побачила тільки його чоботи, що безвільно розкинулися носаками назовні. Піщаним берегом, звиваючись, текли чорні струминки, а тоді Мати Море послала хвилю, перетворила їх на червоні, потім на рожеві — й урешті змила їх остаточно.
І вперше за довгий час Шпичка по-справжньому злякалася.
Гуннан поволі підвівся, поволі обернувся. Він завжди грізно дивився на всіх, а найгрізніше — на Шпичку. Але цього разу вона помітила в його очах блиск, якого ніколи доти не бачила.
— Шпичко Бату, — він наставив на неї червоний від крові палець. — Я звинувачую тебе в убивстві.
У ТЕМРЯВІ
«Ч ини добро, — сказала Брандові мати того дня, коли померла. — Стій у світлі».
Бранд мав тоді шість років і не надто тямив, що значить «чинити добро». Тепер, десять років по тому, він не був певен, що наблизився до розуміння цього. Адже ось він, замість пишатися найкращою миттю у своєму житті, марнує її на роздуми, як слід вчинити.
Стояти на варті біля Чорного престолу було великою честю. Бути прийнятим до лав воїнів Ґеттландії перед очима богів і людей. Хіба не цього він прагнув? Хіба не заради цього працював до крові? Хіба не заслужив він право бути тут? Відколи пам’ятав себе, Бранд завжди мріяв стояти зі зброєю серед своїх побратимів на священних плитах Зали Богів.
А проте йому здавалося, що він не стоїть у світлі.
— Мене турбує цей набіг на острів’ян, — знай товкмачив своє отець Ярві, як то, схоже, було заведено в міністрів. — Верховний король заборонив добувати мечі з піхов. Йому це не сподобається.
— Верховний король усе забороняє, — зауважила королева Лайтлін, тримаючи руку на округлому череві, — і йому нічого не подобається.