— Біль — найкращий учитель, невдовзі ти це збагнеш.
Шпичка важко зіп’ялася на коліна, теліпаючи зболеною рукою, і побачила свого давнього приятеля Бранда, що стояв над нею з клунком за плечима і шкірився.
— Смішно? — вишкірилась у відповідь Скіфр.
— Трохи, — зізнався Бранд.
Жінка ляснула і його по щоці. Він позадкував, наштовхнувся на стовп, упустив клунок собі на ногу та так і лишився стояти, спантеличено кліпаючи.
— Ти й мене збираєшся вчити битися?
— Ні, але не бачу причини, чому б тобі теж не бути завжди напоготові.
— Шпичко? — мати простягнула їй руку, щоб допомогти підвестися. — Що сталося?
Шпичка демонстративно не прийняла допомоги.
— Мабуть, ти знала б, що сталося, якби замість зваблювати стерничого проводжала в дорогу свою доньку.
— О боги, Гільдо, ти нічого не пробачаєш!
— Батько назвав мене Шпичкою, чорт забирай!
— О, твій батько, авжеж. Йому ти багато чого пробачила б…
— Може, тому, що він мертвий?
У материних очах уже стояли сльози. Як завжди.
— Іноді мені здається, що ти була б щасливіша, якби я приєдналася до нього.
— Іноді мені теж так здається!
Шпичка завдала собі на плече скриню з речами, аж забрязкотів усередині батьків меч, і посунула до корабля, гучно тупочучи ногами по причалу.
— Мені подобається цей її гарячий і суперечливий норов, — почула вона за спиною слова Скіфр. — Невдовзі ми спрямуємо його в правильне річище.
Один за одним члени команди піднялися на борт і поставили свої подорожні скрині на визначені місця. Із крайнім невдоволенням Шпичка поглянула на Бранда, що всівся поруч із нею за друге заднє весло. Через те, що борти судна сходилися до корми, їм довелося сидіти мало не одне на одному.
— Тільки не лізь мені під лікоть, — буркнула вона; настрій був мерзенний — далі нікуди.
Бранд утомлено похитав головою.
— Може, мені відразу кинутися в море, га?
— А ти міг би? Це було би пречудово.
— О боги, — пробурмотів Рульф зі свого місця біля стернового весла. — Я що, всю дорогу маю слухати, як ви гризетеся, наче два коти в березні?
— Найімовірніше, так, — сказав отець Ярві й, примружившись, глянув угору. Небо було запнуте товстою завісою хмаровиння, крізь яку невиразною плямою ледве пробивалася Мати Сонце. — Несприятлива погода, щоб прокладати курс.
— Не пощастило на погоду, — пожалівся Досдувой зі свого місця десь посередині лодії. — Ой як не пощастило.
Рульф надув зарослі сивуватою бородою щоки й зітхнув.
— У такі дні я шкодую, що Сумаель не з нами.
— І не тільки в такі, — важко зітхнув отець Ярві.
— Хто такий Сумаель? — пробурмотів Бранд.
Шпичка стенула плечима.
— Звідки мені знати? Хіба мені хтось щось розповідає?
Королева Лайтлін, тримаючи руку на округлому череві, дивилася, як вони відчалюють. Вона стримано кивнула отцеві Ярві, обернулася й рушила до міста; метушлива зграя рабів і слуг поквапилася за нею. Команда «Південного вітру» складалася з тих, хто, наче вітер, мандрував з місця на місце, тож проводжати їх лишилася жалюгідна жменька людей. Шпиччина мати стояла серед них, по її щоках текли сльози, і вона махала на прощання, доки причал не перетворився на далеку цятку. Невдовзі цитадель Торлбю змаліла до гострого визубня ген на обрії, а згодом і вся Ґеттландія розтанула в сірій далечині над сірою лінією Матері Моря.
Веслуючи, ти сидиш обличчям до корми. Повсякчас дивишся назад, у минуле, і ніколи — в майбутнє. Повсякчас бачиш те, що втрачаєш, а не те, що можеш здобути.
Шпичка, як завжди, робила хоробре обличчя, але часом і така маска буває крихкою. Рульф, примруживши очі, пильно вдивлявся в обрій попереду. Бранд зосереджено веслував. Якщо вони й бачили, як дівчина потай змахнула рукавом сльози з очей, то не мали що на це сказати.
ДРУГИЙ УРОК
Ройсток виявився смердючою купою згромаджених одна на одну дерев’яних яток, що тиснулися на гнилому острові в гирлі річки Дивної. Тут аж роїлося від скімливих жебраків і пихатих морських розбійників, портовиків зі шкарубкими руками й торговців із солодкими голосами. Хисткі причали були забиті дивними чужинськими кораблями з дивними чужинськими командами і ще дивнішими чужинськими товарами. Вони поповнювали запаси харчів і води, продавали товари й невільників.
— Клянуся богами, мені треба випити, — прогарчав Одда, коли «Південний вітер» тернувся бортом об свій причал, а Колл зістрибнув на берег, щоб закріпити носову линву.