Король Утіль, що сидів поруч неї на Чорному престолі, подався вперед.
— А тим часом велить острів’янам, ванстерцям та іншим шавкам, яких може схилити до послуху, добувати мечі проти нас.
Гнівний гомін хвилею прокотився по рядах ґеттландських достойників і достойниць, що зібралися перед троном. Тиждень тому Брандів голос долучився б до їхніх і лунав би найгучніше.
Але тепер він міг думати лише про Едвала з пробитою дерев’яним мечем шиєю, про те, як із рота йому текла червона слина, коли він дивно рохнув, наче порося. То був останній звук у його житті. І про Шпичку з волоссям, що липло до її вимазаного кров’ю обличчя. Шпичку, що стояла, хитаючись, на піску і з роззявленим ротом слухала, як Гуннан звинувачує її в убивстві.
— Два моїх кораблі захоплено! — якась купчиня, здійнявши кулак, стрясала ним у напрямку трону так, що оздоблений самоцвітами ключ підстрибував на її грудях. — Я втратила не лише товар, але й людей! Усіх убито!
— А ванстерці знову перейшли кордон! — долинув басовитий голос із чоловічої половини зали. — Пустили димом обійстя, а добрих ґеттландців забрали в неволю!
— Там бачили Ґром-ґіль-Ґорма! — закричав ще хтось, і на саму згадку про це ім’я Зала Богів сповнилася приглушеними прокльонами. — Самого Мечолама!
— Острів’яни мають заплатити кров’ю, — гарикнув старий одноокий войовник, — а потім і ванстерці з Мечоламом!
— Звісно, що мають! — вигукнув Ярві, здіймаючи свою суху, схожу на крабову клішню, ліву руку, щоб заспокоїти розгнівану юрбу. — Питання тільки в тому, коли і як. Мудрий чекає нагоди, а ми зараз аж ніяк не готові до війни з Верховним королем.
— До війни ти готовий завжди, — Утіль м’яким рухом крутнув навершник свого меча, і голий клинок зблиснув у півсутіні. — Або не готовий ніколи.
Едвал був готовий завжди. Той, хто оборонить свого товариша, як і належить ґеттландському воїнові. Невже цим він заслужив на смерть?
Шпичка не переймалася нічим далі свого носа, а Брандові яйця й досі боліли від її удару, тож надмірної прихильності до неї він не почував. Але вона билася до останнього, попри нерівні силі, як і належить ґеттландському воїнові. Невже цим вона заслужила на те, щоб її звинуватили в убивстві?
Бранд винувато звів погляд на велетенські статуї шістьох Великих Богів, що, наче судді, здіймалися над Чорним престолом. Наче судді, які виносять свій присуд йому, Брандові. Хлопець ніяково зіщулився, мовби це він убив Едвала й назвав Шпичку вбивцею. А він же нічого не робив, тільки дивився.
Дивився й нічого не робив.
— Верховний король може скликати пів світу на війну проти нас, — терпляче провадив отець Ярві, наче майстер-військовик, що пояснює дітям ази. — Ванстерці й тровенландці присягли йому на вірність, інглінги й нижньоземці моляться його Єдиному Божеству, а прамати Вексен вибудовує союзи на Півдні. Вороги оточують нас зусібіч, а тому треба шукати друзів, щоб…
— Відповідь на це — сталь, — король Утіль урвав свого міністра гострим, як лезо клинка, голосом. — І сталь завжди має бути відповіддю. Збирайте мужів Ґеттландії. Ми дамо цим стерв’ятникам з Островів науку, яку вони запам’ятають надовго.
Праворуч суворі чоловіки на знак схвалення вдарили себе кулаками в закольчужені груди, а ліворуч жінки з блискучим від олії волоссям гнівним гулом висловили свою підтримку.
Отець Ярві схилив голову. Це був його обов’язок — промовляти від імені Батька Мира, але навіть йому забракло слів. Сьогодні тут панувала Мати Війна.
— Коли так, нехай буде сталь.
Бранд мав би нетямитися від захвату. Славетний морський похід, як ті, що оспівані в піснях! І він братиме в ньому участь як повноправний воїн! Але думки його досі крутилися довкола того, що сталося на бойовищі, роздряпуючи незагоєну рану: що було б, якби він діяв інакше?
Якби не завагався, якби вдарив без жалю, як і належить воїнові, то, мабуть, переміг би Шпичку, і на тому все скінчилося б. Якби підтримав Едвала, коли Гуннан виставив трьох проти одної, то, можливо, разом їм вдалося б спинити це. Але він не підтримав. Щоб стати проти ворога на полі бою, потрібна відвага, однак там поруч із тобою товариші. Щоб виступити самому проти своїх товаришів, теж потрібна відвага, але інакший її ґатунок. Якого Бранд не мав і на який навіть не претендував.
— Нам лишається справа Гільди Бату, — промовив отець Ярві.
Почувши це ім’я, Бранд здригнувся й скинув головою, наче крадій, якого піймали, коли він тримав руку на чужому капшуці.
— Кого? — перепитав король.