— Доньки Сторна Гедланда, — відказала королева Лайтлін. — Вона зве себе Шпичкою.
— Але провина її не в тому, що вона комусь уколола палець, — докинув отець Ярві. — Її звинувачують в убивстві хлопця на тренувальному бойовищі.
— Хто її звинувачує? — голосно запитав Утіль.
— Я!
Золота пряжка на плащі майстра Гуннана зблиснула, коли старий військовик ступив у смугу світла перед тронним помостом.
— Майстре Гуннане, — кутиків королевих губ торкнулася усмішка, що рідко там гостювала. — Я добре пам’ятаю наші з тобою герці на бойовищі.
— Ці спогади цінні й для мене, мій королю, нехай і болісні.
— Ха! Ти на власні очі бачив, як сталося вбивство?
— Я випробовував найстарших учнів, серед них і Шпичку Бату, щоб визначити, хто гідний приєднатися до вашого походу.
— Вона зганьбила себе, прагнучи зайняти місце, належне воїнові! — вигукнула котрась жінка.
— Вона зганьбила всіх нас, — вторувала їй інша.
— Жінці не місце на полі бою! — пролунав грубий голос із чоловічої половини зали, і голови по обидва боки схвально закивали.
— Хіба ж сама Мати Війна — не жінка? — король вказав на статуї Великих Богів, що нависали над зібранням. — Лише вона, Мати Ворон, вибирає гідних. Ми тільки приводимо до неї людей.
— Шпичку Бату вона не вибрала, — мовив Гуннан. — Дівчина має нестерпну вдачу.
Щира правда.
— Вона не пройшла випроби, яку я їй призначив.
Почасти правда.
— Почувши моє рішення, вона розлютилася й убила Едвала.
Бранд вражено закліпав. Не те щоб цілковита брехня, але ж геть далеко від правди. Гуннан похитав головою, і його сива борода заколихалася.
— Ось так я втратив двох учнів.
— Чимале недбальство з твого боку, — зауважив отець Ярві.
Майстер-військовик стиснув кулаки, але перш ніж здобувся на відповідь, заговорила королева Лайтлін:
— Яка покара за таке вбивство?
— Каменування, моя королево, — відказав міністр спокійним тоном, наче йшлося про те, щоб прибити жука, а не людину. І то людину, яку Бранд знав ізмалечку. Нехай і почував неприязнь чи не відтоді ж, та все ж…
— Чи хтось із присутніх бажає виступити на захист Шпички Бату? — прогримів король.
Коли стихло відлуння його слів, у залі залягла мертва тиша. Саме час розповісти правду. Вчинити добро. Стати у світло. Бранд роззирнувся по Залі Богів, відчуваючи, як слова лоскочуть йому губи. Раук, посміхаючись, стояв на своєму місці. Сордаф теж, його одутле обличчя скидалося на маску. Ніхто з них не пустив і пари з вуст.
Промовчав і Бранд.
— Нелегко засудити на смерть таку юну дівчину, — Утіль підвівся з трону. Почувся брязкіт кольчуг і шурхіт спідниць: усі, крім королеви, опустилися навколішки. — Однак не можна ухилятися від правильного рішення лише тому, що воно болісне.
Отець Ярві схилив голову ще нижче.
— Я подбаю, щоби правосуддя було вчинене відповідно до закону і вашої волі.
Утіль подав руку Лайтлін, і вони разом зійшли сходами з тронного помосту. Розгляд справи Шпички Бату завершився. Останнє, що було сказано, — її каменують.
Бранд стояв і дивився, не ймучи віри побаченому й почутому. Йому зробилося зле. Він був певен, що хтось із його товаришів конче висловиться, бо ж усі вони були начебто чесні хлопці. Або що Гуннан — майстер-військовик, якого неабияк шанували, — розповість про свою роль у тому, що сталося. Що король і королева добудуть правду, адже вони мудрі й доброчесні. Що боги не допустять такої несправедливості. Що хтось удіє щось.
Мабуть, усі вони, як і він, сподівалися на те, що хтось інший усе виправить.
Король, притискаючи до грудей оголеного меча, ступав прямо, ніби спис проковтнув. Його сталево-сірі очі дивилися просто поперед себе, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Королева злегка кивала то одному, то іншому, немов роздавала подарунки, а іноді скупим словом давала знати, що того чи того вшановано особливою ласкою і йому належить навідатися до королевиної контори, щоб обговорити якусь важливу оборудку. Королівське подружжя підходило дедалі ближче. Вони вже були майже поруч.
У вухах Брандові лунко гупала кров. Він розтулив був рот, але королева на якусь мить спинила на ньому холодний погляд, і Бранд, засоромившись, ганебно промовчав. Пара пройшла повз нього.
Сестра постійно казала йому: «Виправляти світ — не твоя справа». Але якщо не він, то хто?
— Отче Ярві! — вихопилося в нього занадто голосно.
Коли міністр обернувся, він хрипко прошепотів, цього разу занадто тихо:
— Мені треба з вами поговорити.
— Про що, Бранде?
Той збентежився й не відповів одразу: він не очікував, що Ярві має бодай якесь уявлення, хто він.