— Про Шпичку Бату.
Запала тривала мовчанка. Міністр, либонь, був лише на кілька років старший за Бранда. Бліде обличчя й білясте волосся справляли враження, наче з нього змило всі кольори. Здавалося, він був такий худорлявий, що дужий подмух вітру міг його знести. Та ще й мав калічену руку… А проте зблизька в його очах прозирало щось крижане. Щось, від чого Бранд зіщулився під міністровим пильним поглядом.
Але вороття назад уже не було.
— Вона не вбивця, — пробурмотів він.
— Король вважає інакше.
О боги… Брандові пересохло в горлі, але він не відступив, як і належить справжньому воїнові, і мовив далі:
— Короля не було на бойовищі. Він не бачив того, що бачив я.
— І що ж ти бачив?
— Ми змагалися за участь у поході…
— Ніколи не кажи мені того, що я вже й так знаю.
Усе йшло далеко не так гладко, як Бранд сподівався. Але зі сподіваннями таке часто буває.
— Шпичка билася зі мною, а я завагався… Вона мала би здобути право на участь у поході, але майстер Гуннан поставив проти неї ще трьох.
Ярві глянув на потік людей, що поволі невпинно витікав із Зали Богів, і підступив трохи ближче.
— Трьох за раз?
— Один із них був Едвал. Шпичка не мала наміру його вбивати…
— І як вона трималася, одна проти трьох?
Бранд спантеличено закліпав.
— Ну… вона вбила одного. Більше, ніж її противники.
— Авжеж, авжеж. Я саме нещодавно втішав Едвалових батьків і обіцяв їм справедливий вирок. Їй шістнадцять зим, чи не так?
— Шпичці? — Бранд не міг уторопати, яким чином це стосується її вироку. — Здається, так.
— І весь цей час вона давала собі раду в поєдинках із хлопцями? — він зміряв Бранда поглядом. — Із чоловіками?
— Зазвичай навіть дуже добре давала.
— Мабуть, вона вельми затята. Цілеспрямована. Уперта.
— Як на мене, то радше не вперта, а твердолоба, — сказавши це, Бранд усвідомив, що такою характеристикою не надто допоможе Шпичці, і мляво промимрив: — Але… вона не погана.
— Ніхто не поганий… для власної матері, — отець Ярві важко зітхнув. — І що ти від мене хочеш?
— Що я… хочу?
— Атож. Як мені вчинити? Звільнити цю клопітну дівчину й нажити собі ворогів — Гуннана й Едвалову родину? Чи задовольнити їх і наказати каменувати її? Яка твоя рада?
Бранд не очікував, що йому доведеться давати якусь раду.
— Гадаю… треба вчинити згідно з законом.
— Законом? — зневажливо чмихнув отець Ярві. — Закон вічно мінливий, він більше схожий на Матір Море, ніж на Батька Землю. Він — наче лялька в руках лялькаря, Бранде. Каже те, що я вкладаю йому в уста.
— Я просто подумав, що повинен розповісти комусь… Правду, я маю на увазі…
— Нібито правда має якусь цінність. Я знайду тобі тисячу правд під осіннім опалим листям, Бранде. У кожного власна правда. А ти просто вирішив перекласти тягар своєї на мене. Красно дякую, мені саме бракувало клопоту тепер, коли я силкуюся запобігти війні між Ґеттландією та всім Потрощеним морем.
— Я гадав, що… чиню добро.
Ураз добрий вчинок перестав здаватися Брандові провідним сяйвом, яскравим і чистим, як Мати Сонце. Тепер він більше скидався на облудний вогник-блимавку в мороці Зали Богів.
— Кому ти вчинив добро? Мені? Едвалові? Собі? Як і правда, добро в кожного з нас своє, — Ярві підсунувся ще ближче і стишив голос. — Майстер Гуннан може здогадатися, що ти поділився зі мною своєю правдою. Що тоді? Ти подумав про наслідки?
Бранд не подумав. Усвідомлення впало на нього, наче холодний сніг. Він звів погляд і в темряві майже спорожнілої зали побачив недобрий блиск у Раукових очах.
— Той, хто думає лише про те, щоб чинити добро, але не замислюється про наслідки… — отець Ярві здійняв суху руку й тицьнув скарлюченим пальцем Брандові в груди. — Це небезпечна людина.
Міністр обернувся й рушив геть, постукуючи товстим кінцем ельфійської патериці по кам’яних плитах, що з плином часу вичовгалися і стали гладкими, як скло. Огорнутий ще більшим неспокоєм, ніж досі, Бранд лишився стояти, витріщаючись у сутінь.
Він анітрохи не почувався як той, хто стоїть у світлі.
ПРИСУД
Ш пичка сиділа й дивилася на брудні пальці ніг, що в темряві здавалися блідими, як хробаки.
Навіщо в неї забрали чоботи, дівчина й гадки не мала. Навряд чи вона спромоглася б утекти, прикута за ліву ногу до однієї вогкої стіни й за праву руку — до другої. Вона ледве могла дотягтися до дверей камери, що вже й казати про те, щоб зірвати їх із завіс. Окрім розколупувати до крові струпи під розбитим носом, їй лишалося хіба що сидіти й думати.