Те, що їй подобалося найменше.
Вона важко й уривчасто втягнула повітря. Боги, але ж і сморід стояв у камері! Тхнуло гнилою соломою, тхнуло щурячим послідом, тхнуло з горщика, якого ніхто не завдавав собі клопоту виносити, тхнуло пліснявою та іржавим залізом, а найгірше тхнуло від неї самої після двох ночей, проведених тут.
Якби це був звичайний день, Шпичка б зараз плавала в затоці, борючись із Матір’ю Морем, або дерлася б на стрімкі кручі, змагаючись із Батьком Землею, або бігала б, веслувала б чи вправлялася б зі старим батьковим мечем на їхньому подвір’ї. Тріски летіли б навсібіч, коли вона билася б із порубцьованими стовпами, удаючи, ніби то вороги Ґеттландії — Ґром-ґіль-Ґорм, Стир Острів’янин або й сам Верховний король.
Але сьогодні їй не вдасться помахати мечем. Шпичка поступово приходила до думки, що не тільки сьогодні, а й узагалі ніколи. Це видавалося вкрай нечесним, але, як сказав Гуннан, чесність — це не те, на що варто покладатися воїнові.
— До тебе прийшли, — повідомила ключниця, огрядна, як брила, жінка з десятком брязкучих в’язок на шиї і кострубатим, наче мішок із сокирами, обличчям. — Тільки не довго!
Важезні двері зі скрипом відчинилися.
— Гільдо!
Цього разу вона не стала нагадувати матері, що покинула це ім’я відтоді, як у шестирічному віці вколола батька його ж кинджалом і він назвав її «шпичкою». Їй довелося зібрати докупи всі сили, щоб розігнути ноги й підвестися. Зболена й утомлена, Шпичка зненацька безглуздо засоромилася свого стану. Нехай їй і було байдуже на свій вигляд, але вона знала, що на це не байдуже матері.
Мати притисла бліду руку до рота, побачивши доньку, що поволі вийшла на світло.
— О боги! Що вони вчинили з тобою?
Брязнувши ланцюгом, Шпичка здійняла руку до обличчя.
— Це сталося ще на бойовищі.
Мати підійшла ближче до ґрат, довкола її очей були червонуваті обводи від сліз.
— Кажуть, ти вбила хлопця.
— То не було навмисне вбивство.
— Але хлопець мертвий?
Шпичка натужно ковтнула, у пересохлому горлі щось клацнуло.
— Так. Його звали Едвал.
— О боги… — прошепотіла мати тремтливими губами. — О боги, Гільдо, чому ти не могла?..
— Бути кимось іншим? — докінчила за неї Шпичка.
Кимось слухняним, кимось нормальним. Донькою, яка б не орудувала нічим тяжчим за голку, вбиралася б у південні шовки замість кольчуги й не плекала ніяких мрій, окрім як носити на шиї ключ якогось багатія.
— Я знала, що все цим закінчиться, — гірко мовила мати. — Відтоді, як ти вперше пішла на бойовище. Відтоді, як ми побачили мертве тіло твого батька, я знала, що все цим закінчиться.
Шпичці смикнулася щока.
— Що ж, тепер можеш утішатися тим, що мала рацію.
— Ти гадаєш, для мене це втіха? Чути, що мою єдину дитину заб’ють камінням до смерті?
Ураз Шпичку пройняло холодом. Ба навіть морозом. Дихати стало важко, немовби її вже привалило камінням.
— Хто це каже?
— Усі.
— А отець Ярві?
Закон промовляє через міністра. Саме він мав би виголосити присуд.
— Не знаю. Здається, ні. Ще ні.
Ще ні. Ці слова визначали межу її надій. Шпичку охопила така слабкість, що вона ледве трималася за ґрати. Вона звикла робити хоробре обличчя, хоч якою наляканою була. Але Смерть — це та пані, зустрівшись із якою лицем до лиця, важко поводитися без страху. Ой як важко.
— Вам уже час іти, — ключниця злегка потягнула Шпиччину матір від ґрат.
— Я молитимуся, — вигукнула та, по обличчю її текли сльози. — Я молитимуся за тебе Батькові Миру.
Шпичка хотіла була відповісти: «До біса Батька Мира!» — але їй забракло повітря. Вона зневірилася в богах, коли ті дозволили померти батькові, попри всі її молитви. Одначе скидалося на те, що тепер урятувати її могло тільки диво.
— Мені шкода, — сказала ключниця, допихаючи двері плечем, щоб зачинити їх.
— Навряд чи так сильно, як мені.
Шпичка заплющила очі, притулилася чолом до ґрат і щосили стиснула мішечок під брудною сорочкою. У мішечку були кісточки батькових пальців.
«Нам відміряно небагато часу. Не варто марнувати його, жаліючи себе». Шпичка носила в серці кожне батькове слово, але зараз була саме та мить, коли жалість до себе видавалася виправданою. Хіба це все справедливо? Хіба це чесно? З іншого боку, що б ви сказали Едвалові про чесність того, що сталося з ним? Хоч винна й не лише Шпичка, але вбила його саме вона. Це ж його засохла кров у неї на рукаві.