Вона вбила Едвала, а тепер уб’ють її.
За дверима почулися притлумлені звуки розмови. Материн голос благав, улещував, схлипував. Йому відповідав чоловічий, холодний і рівний. Шпичка не могла розібрати слів, але звучали вони суворо. Вона здригнулася й шарпнулась назад у темряву камери, коли двері відчинились і через поріг переступив отець Ярві.
Він завжди видавався їй дивним. Чоловік із міністерською патерицею був майже такою самою рідкістю, як жінка на бойовищі. Старший за Шпичку лише на кілька років, Ярві, однак, мав очі старця. Очі, які багато чого попобачили. Дивні речі розповідали про нього. Буцімто він сидів на Чорному престолі, але відрікся від нього. Буцімто дав тяжку клятву помсти. Буцімто вбив свого дядька Одема кривим мечем, який повсякчас носив при боці. Казали, що він хитрий, як Батько Місяць, і довіряти йому не слід, а переходити дорогу — і поготів. І ось тепер у руках цієї людини — чи то пак у руці, адже замість лівої він мав скарлючену куксу — лежало її, Шпиччине, життя.
— Шпичко Бату, — промовив він. — Тебе звинувачено в убивстві.
Часто дихаючи, вона спромоглася лише кивнути.
— Маєш, що сказати?
Мабуть, їй слід було виплюнути у відповідь слова зневаги. Розреготатися в обличчя Смерті. Як, за розповідями, учинив її батько, коли лежав, стікаючи кров’ю, біля Ґром-ґіль-Ґормових ніг. Але Шпичка прагнула тільки одного — жити.
— Я не мала наміру його вбивати, — пробелькотіла вона. — Майстер Гуннан виставив проти мене трьох. То не було навмисне вбивство.
— Гадаєш, Едвалові від цього легше?
Ні, Едвалові від цього легше не було, вона це знала. Дівчина закліпала, силкуючись стримати сльози. Їй було соромно своєї слабкодухості, але вона нічого не могла вдіяти. Тепер Шпичка гірко шкодувала, що пішла на бойовище замість учитися гарно всміхатись і рахувати монети, як того завжди хотіла її мати. Але за шкодування нічого не купиш.
— Будь ласка, отче Ярві, дайте мені шанс, — вона поглянула в його спокійні холодні сіро-блакитні очі. — Я прийму будь-яке покарання. Спокутую свою провину так, як накажете. Клянуся!
Міністр звів світлу брову.
— Будь обережна, Шпичко, з клятвами, які даєш. Кожна сковує тебе, наче ланцюгом. Я присягнувся помститися вбивцям мого батька, і ця обітниця досі лежить на мені важким тягарем. Гляди, твоя може виявитися таким самим.
— Важчим, ніж те каміння, яким мене збираються закидати? — вона простягнула до нього відкриті долоні так далеко, як тільки дозволяли ланцюги. — Я клянуся сонцем і місяцем, що виконаю будь-яке завдання, яке ви мені призначите.
Міністр, насупившись, поглянув на її брудні руки, що тяглися й не могли дотягтися до нього. Перевів погляд на розпачливі сльози, що котилися по щоках. Повільно схилив голову набік, наче купець, що оцінює товар. Нарешті важко зітхнув і знехотя мовив:
— Ну що ж, гаразд.
Запала мовчанка, протягом якої Шпичка обмірковувала його слова.
— Ви не закидаєте мене камінням?
Отець Ярві помахав каліченою рукою так, що палець на ній зателіпався туди-сюди.
— Мені кидати важке не з руки.
І знову залягло мовчання, достатньо довге, щоб Шпиччина полегкість поступилася місцем підозріливості.
— То… яке буде моє покарання?
— Я щось придумаю. Звільнити її.
Тюремниця з шумом втягнула повітря крізь зуби, немовби кожен відімкнений замок завдавав їй болісної рани, але зробила, як наказано. Шпичка потерла садна від залізних кайданів на зап’ястку. Без їхньої ваги вона почувалася незвично легко. Так легко, що не була певна, чи все це не сон. Вона міцно заплющила очі й за хвилю охнула: ключниця кинула їй чоботи і влучила просто в живіт. Отже, таки не сон.
Натягуючи їх, Шпичка не змогла стримати усмішки.
— Твій ніс, схоже, зламаний, — зауважив отець Ярві.
— Мені не первина.
Якщо їй вдасться викрутитися з цієї халепи лише зі зламаним носом, вона вважатиме себе далебі щасливицею.
— Дай-но гляну.
Міністр — це насамперед цілитель, тому Шпичка не відсторонилася, коли Ярві підійшов ближче й, зосереджено насупивши чоло, злегка помацав кістки під її очима.
— Ай! — стиха зойкнула вона.
— Вибач. Болить?
— Лише тро…
Він запхав вказівний палець їй у ніздрю, а великим безжалісно натиснув на перенісся. Шпичка охнула й упала на коліна. Пролунав хрускіт, обличчя пройняв пекучий біль, і сльози нестримним потоком ринули з очей.
— Тепер має бути краще, — сказав міністр, витираючи руку об її сорочку.
— О боги! — проскімлила вона, притискаючи руки до зболеного обличчя.
— Іноді невеликий біль потрібен, щоб у майбутньому запобігти значно більшому.