Та річ не лише в мені. Лео, я багато про Вас думаю. Ви займаєте кілька квадратних міліметрів мого головного мозку (мозочку чи гіпофізу, не знаю, яка частина мозку думає про таких людей, як Ви) й отаборилися там. Я не знаю, чи Ви насправді такий, яким здаєтесь, коли пишете мені. Та якщо Ви хоч трохи такий, то Ви вже дуже особливий. Рядки з Ваших листів виявляють такого чоловіка, якого я одразу уявляю. Ви писали про Еммі з Ваших фантазій. Я, мабуть, менш готова вдовольнятися Лео зі своїх фантазій і уявляти того, хто мені так подобається. Він мусить бути з плоті й крові. І ще він повинен витримати реальну зустріч зі мною. Утім, так далеко ми ще не зайшли. Я відчуваю, що листи нас зближують. Поки ми нарешті не стоятимемо одне навпроти одного. Чи сидітимемо. Чи стоятимемо навколішки. Справді, однаково.
Лео, ось візьмімо лист, що я Вам зараз пишу: коли я лише уявляю, що Ви мої листи перебираєте слово за словом, щоб отримати з них наукові знання, щоб цитувати приклади, як і чим людина може виражати свої емоції або, ще гірше, чим можна розбудити емоції в інших людях, як слід писати, щоб інший був емоційно нестабільним, то мені робиться настільки моторошно, що від болю я могла б закричати!!! Лео, скажіть, будь ласка, що наш діалог нічого спільного з Вашими дослідженнями не має. І пробачте, що я так подумала. Така я вже людина: завжди чекаю найгіршого, щоб виробити в собі імунітет, помічний у момент, коли з’ясується, що усе це правда.
Це найдовший з усіх написаних Вам листів, Лео. Не ігноруйте його, дуже Вас прошу. Повертайтеся до мене. Не розбирайте свій табір, що так міцно стоїть під корою мого головного мозку. Ви мені потрібні! Я… цілую Вас! Ваша Еммі.
PS: Розумію — вже пізно, але я певна, що Ви ще не спите. І переконана, що ще зазирнете до своєї поштової скриньки. Можете зараз не відповідати багато. Утім, можливо, напишете мені хоч слово, аби я знала, що Ви моє повідомлення отримали? Одне слово, єдине. Домовились? Або можна два, три слова, якщо так Вам легше. Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка.
Дві секунди потому
AW:
ОТРИМУВАЧ ЦЬОГО ЛИСТА ЗАРАЗ У ВІД’ЇЗДІ Й БУДЕ ДОСТУПНИЙ ДЛЯ ЛИСТІВ ЛИШЕ З 18-ГО ТРАВНЯ. В ТЕРМІНОВИХ ВИПАДКАХ ЙОГО ПОПЕРЕДЯТЬ НА КАФЕДРІ ПСИХОЛОГІЇ УНІВЕРСИТЕТУ. АДРЕСА ДЛЯ ЛИСТІВ: psy-uni@gr.vln.com.
Хвилину потому
RE:
А це вже неймовірне нахабство!
Розділ п’ятий
Вісім днів потому
Тема: Знову з Вами
Привіт, Еммі, я повернувся. Я був у Амстердамі. З Марлен. Ми вирішили дати нашим стосункам ще шанс. Та нічого з того не вийшло. Вже за два дні я із запаленням легенів лежав у ліжку. Мені було соромно за себе, а Марлен п’ять днів трясла термометр і посміхалася мені люб’язно-гірко, достоту як медсестра на тридцятому році роботи, що ненавидить свої обов’язки, але не звинувачує в цьому пацієнтів. Амстердам виявився цілковитою протилежністю тому, що я собі уявляв: ніякий то не новий початок, а звичайний собі старий кінець — щось рутинне, зібране за багато років. Цього разу ми розійшлися надзвичайно шанобливо. Вона сказала, що якщо мені щось знадобиться, то вона завжди до моїх послуг. Вона мала на увазі — будь-що з аптеки. А я сказав: «Якщо ти колись вигадаєш, що не можеш без мене жити, і я теж буду певен, що не можу без тебе жити, тоді полетимо на кілька днів до Амстердаму — і переконаємося в протилежному».
До речі, я розповів Марлен про нас. Вона відреагувала так, наче це ще гірше моєї пневмонії. Я сказав: «Є одна жінка, з Інтернету, яка мені подобається». Вона: «Скільки їй років? Як вона виглядає?» Я: «Гадки не маю. Їй від тридцяти до сорока років. Білявка, брюнетка або руденька. А ще вона щаслива у шлюбі». Вона: «Ти хворий!»
«Ця жінка, — кажу я їй, — дає мені можливість думати про когось, окрім тебе, Марлен, і відчувати щось схоже. Вона мене хвилює, збуджує, часом мені кортить послати її подалі, але знаю, як сильно я жадатиму повернути її назад. Бо вона потрібна мені тут, поруч. Вона уміє слухати. Вона розумна. Вона кмітлива. А найважливіше, що вона поруч».