У контракті зазначалося, що Pixar зможе робити сиквели до своїх фільмів лише з дотриманням умов, що регулюють виробництво оригінального фільму, на якому базується сиквел, враховуючи узгоджений бюджет і відповідність сиквелу стандартним параметрам, передбаченим у студії Disney. Якщо компанія відмовлялася пристати на ці умови, Disney мала право робити сиквели на піксарівські фільми без будь-якої участь з боку Pixar. Це означало, що Disney буквально може взяти Вуді й Базза — персонажів, із такою любов’ю створених у нашій студії, — і зробити про них власний фільм. І знову я заходився розпитувати Сема про ці пункти угоди.
— Семе, — наполягав я, — єдина причина, з якої Disney може захотіти випустити сиквел, — це те, що фільм-оригінал стане хітом. А тут сказано, що Pixar змушена погодитися на всі умови, передбачені угодою, а інакше Disney зможе робити все, що захоче, з піксарівськими персонажами.
— Так, але в цьому немає нічого незвичного, — пояснив Сем. — Disney вкладає десять мільйонів доларів, щоб створити цих персонажів. Студія хоче мати певність у тому, що зможе відбити інвестиції, тож передбачає й виробництво сиквелів. Я впевнений, що вони віддадуть перевагу Pixar як виробнику продовжень фільмів. Але Disney мусить пересвідчитися, що зможе рухатися вперед навіть і без піксарівської згоди.
— Тож ми змушені будемо піти до Джона Лассетера, режисера «Історії іграшок», для якого Вуді й Базз — наче діти, і сказати йому: «Дякуємо за роботу, а далі до справи візьметься Disney»?
— Сподіваюся, до такого не дійде, — відповів Сем. — Цілком можливо, що Disney вважатиме за краще, щоб сиквели робив саме Джон із його командою.
Це було б непогано, за винятком одного питання: сиквели не зараховувалися до числа трьох оригінальних фільмів, які Pixar мав випустити для Disney за умовами угоди. Якби ми взялися за сиквел, це доповнило б чинну угоду й подовжило б термін її дії ще на кілька років.
— То ми в програші в будь-якому разі, — сказав я Сему. — І якщо Disney вирішить робити продовження фільму самотужки й Pixar втратить контроль над своїми творами, і якщо Pixar вироблятиме сиквел, що, відповідно, продовжить термін угоди.
Я їхав із зустрічі дуже розчарованим. Сема звинувачувати я не міг — він просто пояснив мені, яким чином у Голлівуді укладають угоди. За правилами цього світу він вважав, що Pixar виторгувала собі непогані умови, особливо як на компанію, яка ще нічого не означала. Юрист сказав мені, що Disney узагалі надто рідко ділиться прибутками від мультиплікаційних фільмів, і цю угоду було укладено лише тому, що Pixar дуже багато інвестувала в технологію. Як би там не було, розмір частки прибутку був малий, надто малий, щоб побудувати на його основі потужну компанію. Сем підтвердив, що Стів давав згоду на те, що розподіл прибутку розраховуватиметься, виходячи з інтересів Disney. Загалом, можливість перетворення Pixar на значну компанію — завдання, що лежало в центрі моєї уваги, — тепер виглядала повністю зруйнованою.
Я читав і перечитував положення угоди з Disney, уважно приглядався, намагаючись знайти якусь прогалину, лазівку, пропуск. Нічого не було. П’ятдесят років юридичної практики в Голлівуді допомогли сформулювати все кришталево чисто: Pixar може працювати лише на Disney. Саме Disney вибиратиме, які фільми вироблятиме Pixar. Саме вони вирішуватимуть, випускати сиквели чи ні. Вони отримають творчий контроль над стрічками. Вони заборонять Pixar працювати з будь-ким іншим. І забиратимуть собі левову частку прибутку.
Так зв’язати компанію по руках і ногах в обмін на фінансування трьох фільмів — скидалося на те, ніби Disney отримала Pixar у власність, навіть не купивши студію. І все це, як виявилося, було звичним способом співпраці в Голлівуді з новими талантами. Сем розповів мені, що ситуація в музиці нічим не відрізнялася — так само, як і в інших напрямках індустрії розваг.
Одного вечора вдома, після того як діти лягли спати, я поділився своїм розчаруванням із Гілларі.
— Не впевнений навіть, як це сказати, — промовив я. — Навряд чи я розумів, на що підписуюся. Мабуть, тут я прогадав.
— Що ти маєш на увазі?
— Я перевернув кожен камінчик у Pixar. Рішення нема звідки брати. Disney зачинила перед нами всі двері. Найкраще, на що ми можемо сподіватися, — це крихітний прибуток, та й то — якщо наші стрічки опиняться серед найпопулярніших мультфільмів усіх часів.
— Pixar мусить стати настільки успішною в мультиплікації, як Disney? — запитала Гілларі.
— Навіть успішнішою. Disney залишає собі левову частку прибутку від власних фільмів. Це дозволяє їм маневрувати: хіти компенсують збитки від провальних проектів. Але Pixar отримає настільки мізерну частку прибутку, що не може дозволити собі подібної розкоші. Усі наші фільми повинні стати хітами. Не знаю, про що думав Стів, коли підписував такий контракт...
— І що ж ти плануєш робити? — запитала Гілларі.
Я знизав плечима.
— Якби я раніше знав те, що знаю зараз, — зізнався я, — то в жодному разі не погодився б на цю роботу. Вивести таку компанію на публічний продаж акцій — це безглуздя якесь! Жоден інвестор, відомий мені, навіть близько не підійде. П’ятдесят мільйонів збитку, нема прибутків, нема зростання, всі карти в руках у Disney. Я навіть не певен, що для Pixar потрібен фінансовий директор.
— Думаю, тобі треба зрозуміти, що з усім цим збирається робити Стів, — сказала Гілларі.
Але я почувався надто розчарованим — і тому вирішив зачекати. Слід було поліпшити свій емоційний стан, щоб починати дискусію, котра — як я очікував — легкою не виявиться. Якби я зателефонував Стіву й узявся обговорювати цю, як на мене, божевільну угоду з Disney, він, певно, став би в позу й заходився захищати її. Певно, тоді вона здавалася йому цілком прийнятною.
Минув тиждень. Одного суботнього дня я попрямував до Стівового будинку. Ми сіли на ґанку біля чорного входу, і я взявся розповідати, про що довідався.
— Стіве, — підсумував я, — цей контракт зв’язує нам руки на добрий десяток років. Ми не можемо вести переговори з іншими студіями. Ми не можемо заробляти більше. І навіть немає сенсу в тому, щоб виготовляти сиквели.
— А ми захочемо робити сиквели? — здивувався Стів.
— Не виключено. Disney дуже успішно випускає сиквели до мультфільмів. Цілком можливо, що й ми захочемо зняти продовження.
— А чи зможемо ми завершити дію контракту швидше, якщо прискоримо виробництво? — запитав Стів.
— Я обговорював це з Едом, — повідомив я. — Він дуже скептично налаштований щодо перспектив пришвидшення. Звісно, він не проти розглянути можливості, але дуже сумнівається.
— Що ж, — зауважив Стів, — якщо «Історія іграшок» та інші два фільми стануть хітами, ми заробимо трохи грошей. А потім зможемо вільно робити, що захочемо.
Це твердження, безсумнівно, було правильним, але тієї відповіді, якої я шукав, у ньому не було. Звісно, ми будемо вільні після виробництва трьох фільмів, але станеться це через роки. Я хотів запитати Стіва, чому він дозволив Pixar пристати на такі однобокі умови контракту, чому не розповів мені, наскільки угода зв’язувала компанію, чому ставився до цього надто безтурботно…