Ми приїхали на ділянку, і я щонайперше пішов і напився з цього колодязя води. Я пив, пив, пив, пив. Холодну й прозору воду. Мені здавалося, що ця вода — це невід'ємне продовження мене, тобто це і є я, такий самий, такий прозорий і холодний, — щоправда тоді, з цим незворотнім статевим дозріванням я здавався собі напрочуд брудним, але це лише я так собі здавався: ці випадкові волосинки на обличчі, вугрі, всякі мутації й таке інше, а вода — вона постійна, вона константа, чи як там це називається, і от коли я дозрію, — думав я, — коли мене все це перестане накривати, я обов'язково буду таким, як ця вода. Зрештою, я і тоді був таким: спокійним, прозорим і холодним, але щось-таки заважало мені стати по-справжньому водяним. Можливо те, що я, кінець кінцем, був людиною?
Я не знаю, навіщо розповідаю про те, як ми їздили з батьком на ділянку, можливо, щоб якось обережненько підвести все це до теми колодязя, до води (вода — це зміни) і всього того, що вплинуло на всю мою подальшу долю? Не знаю… З іншого боку, коли ми повернулися, вдома нас чекав неприємний сюрприз. Двері до квартири були відчинені, у коридорі було натоптано, хтось тут палив. Одежа була розкидана, постіль на ліжку зім'ята, наче хтось безсоромно вовтузився на ній, а посеред великої кімнати валялася… свиняча голова, на лобі якої чорним маркером було виведено: «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД».