Потім я не раз помічав, що від неї несамовито, просто тобі бомбово тхне сечею. І як я раніше цього не відчував? Аж дивно… А Женя не така, від неї пахне… я навіть не знаю чим. У принципі, якщо добре принюхатися, то щось таке долинало до мене, щось мої ніздрі вловлювали… Бензин, якісь парфуми, навіть, здається, чоловічі, щось із травою пов'язано, з кропивою, медом і скотчем. От не знаю: у цього скотча є притаманний лише йому запах, такий клейкий, проте ледь відчутний… А ще твердістю, можливо життям… Від неї пахло усім цим одразу, але дуже ніжно, майже невловимо, як невловимий запах горобця, що пролітає над головою… Щось таке в ній було.
Ми гуляли. Женя переважно мовчала. Її руді кіски весь час хльостали мене по щоках, і це було надзвичайно приємно й у ті моменти я аж захлинався від якогось внутрішнього збудження, майже позбавленого звірячої сексуальності. Майже…
Ми пройшли кілька вулиць, потім повернули на пощу, і я дивився на своє місто по-новому: легко, невимушено, із захватом. І на ці іржаві лелекоподібні фонтани, що не працювали вже кілька років, і на висотки гуртожитків з іншого району, що чорними силуетами виростали на призахіднім сонці, і на міську ратушу, яка постійно виринала над квітучими липами, — і все це в мені пробуджувало якусь гармонію, яку ніколи не відчував, радість за своє місто, за себе, за нас із Женею: мене пригорнула до себе Феліца, і я відчув тепло її тіла, і те безкінечне щастя, яким вона мене опромінювала… ну так, це ж бо щастя — так ходити вечірнім містом і нічого не боятися: ні бомбардувань, ні терористів, ні дощу з жаб та п'явок. Взагалі нічого!
Я багато палив, і Женя зробила мені зауваження, але мені так цього хотілося, адже я і без того плив, наче в тумані, наче мішком пришиблений, а цигарка якось розставляла все по своїх місцях, наводила на певний шлях, — від цього навіть думки якось жвавіше виповзали назовні…
Додому ми прийшли затемна. Ми зупинилися біля її дверей.
— Дякую, маленький, — сказала вона. — Мені якраз цього і бракувало.
— Чого? — не зрозумів я, точніше, зрозумів, але хотів пересвідчитись, чи все правильно.
— Ну, якогось такого дитячого свята, ну, такого, ти зрозумів.
Я промовчав.
— Давай, — сказала вона і зникла у своїй квартирі.
Добре, що ми не поцілувалися, а то це було б украй по-кінематографічному, а кіна, як я вже казав, у моєму житті більш ніж вистачало.
Удома я побачив ридаючого батька. Йому, мабуть, було нестерпно важко, щось його гнітило. Він лизав підлогу…
Годині десь об одинадцятій Женя завела двигун на своєму роздовбаї і кудись рушила. Куди?
9
Наша квартира нагадувала склеп. Справді, лежиш і відчуваєш себе трупом, що дійшов до останньої стадії розкладу: добре помітно череп, де-не-де пожовтіли кістки, характерний запах — уже не такий різкий, але все ще нудотний…
Я лежав і розкладався. Усю ніч я чекав на Женю, я видивлявся в моторошну темряву нашої вулиці, прислухався до шуму двигунів, але то проїздили переважно автомобілі. Ха, це я-то не відрізню шум двигуна мопеда від якогось мотоцикла або «москвича»?!
Може, і не відрізню…
До ранку вона так і не з'явилася.
Коли сонце почало пригрівати, а повітря розжарилося, я вирішив прогулятися міським садом, який був одночасно і дитячим парком. Занедбані каруселі та взагалі весь нереальний світ з усіма атракціонами та будками з солодкою ватою заховався туди далі, ближче до міського озера. Щоправда, тоді, коли мені було чотирнадцять, будка, де колись продавали вату, була порожня й обісцяна скурвленою молоддю, атракціони вже років п'ять не функціонували, лише дерев'яні скульптури казкових персонажів ожили й наповнилися міфічним фентезійним духом — вони пустили зелені пагони й розрослися широколистяними кущами клену та липи. Жити стало гірше, жити стало сумніше…
Сам сад, себто парк, був зроблений за проектом славнозвісного каталонця Гауді. Принаймні це зараз я розумію, що проект розробив Гауді, а тоді це все мені нагадувало просто якісь міфічні штуки, які перепливали зі скульптури в скульптуру, що були вкриті мозаїкою кольорових камінців. Парк було створено за п'ятдесят років після смерті Гауді, тобто я взагалі не певен, що барселонський дивак міг чути про наше містечко, однак, пригадуючи вже зараз ту паркову архітектуру, той дивовижний легатовий арт-нуво, ті мозаїкові ослінчики у вигляді равликів та ящірок, те нагромадження бетону з плавними вигинами, я розумію, що застійний совок був непогано обізнаний у модерністській архітектурі, і, створюючи цей дитячий парк, себто міський сад, проектувальники не просто запозичили гаудіанський стиль, а нахабно вкрали весь ансамбль парку Гуель. Це було торжество стилю, позбавленого консервативного смаку, — але властиво радянському експерименту, і, безсумнівно, це все було нічим іншим, як раєм для дітей, хоч і неабияк лякало своєю химерністю наші дитячі, прямолінійні душі…