— Тільки нікому не розказуй про це, — попрохав він мене в переддень прильоту Сардіна.
— Навіть якби я захотів комусь щось розповісти, — сказав я, — я б не знайшов кому.
— Ну все одно — нікому, добре?
— Добре, — сказав я, і Ваня розповів мені про свою любов, про яку ще ніхто тоді не знав.
- Її звати Маргарита…
— Початок мені подобається, — перебив я його.
— Не перебивай мене.
— Вибач. Я слухаю.
- Її звати Маргарита…
Мені здалося, що він довго придумував початок цієї історії. Можливо, першим слухачем мав стати не я, можливо, це все було придумано без найменшого сподівання хоч на якогось потенційного слухача, проте початок мені сподобався.
- Її звати Маргарита, — почув я втретє, - і у неї шикарне чорне волосся. Так, вона брюнетка, вона молодша за мене на два роки, і я в неї закоханий. Але доля повернулася до мене не кращим місцем. Адже я боюся зізнатися у своїх почуттях.
— Кому, — не зрозумів я, — не кращому місцю чи долі?
— Маргариті, - задумливо протягнув Ваня. — Маргарита — вона як богиня, мій янгол, моя Афродіта, ця, як й, ну блін, як її звали, ти знаєш, ця… о! Джульетта. Вона моя Джульетта, і весь світ мені стає негожим через це.
— Я й знаю? — запитав я.
- Її всі знають, — сказав Ваня, як мені здалося, не без гордості за цю дівчинку.
- І я знаю?
- І ти знаєш. Це донька нашого мера дяді Льоні.
— Ого! — присвиснув я.
— Ти не присвиснув, — сказав Ваня, — ти просто сказав «ого».
— Ну добре, я просто сказав «ого». Але ж справді ого!
— Це не найстрашніше в цій історії. Найстрашніше те, що у неї закоханий Сардін.
— Не переживай, — намагався заспокоїти я Ваню, — у Ритку закохана половина пацанів міста.
- І це — жахливо, — закінчив Ваня.
Потім прилетів Сардін. І Ваня зі мною більше ніколи не розмовляв, а так, лише зрідка і потайки від свого сатрапічного Сардіна кивав мені при зустрічі.
— Мабуть це доля, — зітхнув я.
— Доля — це безмежний світ, — занявчав один із котів, що вешталися на смітнику, рудий та мудрий напівперс, — і потонути в цьому світі — два пальці обісцяти.
Можливо, ця історія здасться по-кінематографічному надуманою і я сильно забіжу наперед, адже все це проявилося вже потім, на слідстві… І взагалі, я зараз багато чого зайвого скажу, але без цього епізоду далі не все буде зрозуміло — хоча і без того зрозуміло буде не все, проте…
Одного разу, наплювавши на всіх хлопців, закоханих у Ритку, Ваня таки зізнався їй у своїх почуттях і запросив на побачення. Маргарита, як не дивно, погодилася. На першому побаченні вони розмовляли переважно про Маргаритиного батька, дядю Льоню. Ваня відверто побоювався шерифа, а тому намагався дізнатись про нього якнайбільше: можливо, якщо він буде своїм у цій сім'ї, дядя Льоня виявиться цілком домашнім і, більше того, добродушним створінням.
На другому побаченні Ваню запросили в гості. Дяді Льоні він однозначно не сподобався. Чим мер аргументував свою антипатію, сказати важко, але вже коли Ваня збирався йти, в коридорі до нього підійшов дядя Льоня і тихенько так, на вушко промовив:
— Шановний, якщо я вас ще раз побачу з моєю донькою, ви отримаєте незрівнянну насолоду від педерастичного ґешефту, що запропонує вам моя неперевершена штурмгерерро.
Ваня важко заковтнув пелех шерсті, але любов перемогла. Дядя Льоня погрожував Леоніду Григоровичу розправою.
— Як тезці, поки що по-доброму. Угамуйте свого плішивого, або я його пристрелю. Зроблю йому подарунок до атестату зрілості, - казав він і якось по-жіночому поправляв волосся.
Леонід Григорович кричав, що в труні він бачив усі розправи, а сину казав, щоб той таки покинув зустрічатися з Маргаритою, Ваня кричав, що нізащо не покине і що йому байдуже, хто такий дядя Льоня і наскільки широка його караюча десниця. Сама Маргарита лупала дурними очима й сприймала все, як цікаву водевільну виставу. їй подобався героїзм Вані, запальність батька, ці всі монтекі-капулетті.
— Як весело! — кричала вона і не розуміла, що троє чоловіків не можуть спокійно спати через весь цей балаган.