Вона уважно оглянула моє обличчя і, повернувшись до пацанів, сталевим голосом промовила:
— Я, здається, бити не просила.
— Так він тікав, і ми трошки… — почав виправдуватися Рубан.
— Ти тікав? Ой, ти мій хороший, — і Женя пригорнула мене до себе.
Пацанам, очевидячки, стало незручно, і вони відвернулися. Незручно стало і мені, але з тим — так приємно, так тепло і радісно, що я ледь не скрикнув від тих п слів, ледь не заплакав на й ніби вирослих грудях, але то було б ну вже повним провалом. Я це знав, а тому стримувався, навіть трошки відсторонив Женю від себе, мовляв, я мужик, а ти мене як синочка якогось…
— Усе, їдьмо! — узяла мене за руку Женя.
— Куди?
— Усе потім.
Ми вийшли надвір, і я побачив над головою великі мерехтливі зорі. Можливо, вони й не були мерехтливими, але так воно краще звучить. Скільки ж я там просидів, подумав я.
— Годин дванадцять, — відповіла Женя і сунула мені цигарку…
Я вмостився позаду неї.
— Обійми мене, — наказала вона, і я, трохи соромлячись, обійняв й ззаду. Руді неслухняні кіски намагалися залізти мені у вічі.
- Їхати недалеко, — сказала вона.
— Мені б додому… — несміливо промовив я.
— Не можна.
— Чому не можна?
— Бо не можна, — роздратовано крикнула Женя, заводячи двигун.
Ми їхали розбитим шляхом уздовж високого цегляного паркану, мене весь час підкидало, і я намагався міцніше триматися за й худорляве тільце, притискався до неї і, здається, видавав якісь звуки…
Біля одного з гуртожитків Женя зупинила мопед, і ми піднялися на сьомий поверх. Мопед залишився внизу біля вахтерки. Кімната, у яку мене завела Женя, була ще меншою, ніж наша з батьком кухня.
— Може ти мені поясниш хоч щось? — невдоволено сказав я.
— Поясню.
Женя зачинила двері.
— Що це за кімната?
— Моя друга хата, — сказала Женя, і я, чесно кажучи, був згодний більше нічого не випитувати, заткнутися й робити все, що побажає моя біла господиня, однак моя господиня наказала мені сидіти мовчки, поки вона не повернеться. Я скористався п відсутністю і покакав, боячись, що вона прийде до того, як я впораюсь, однак упоравшись, я ще близько години провів у важкому очікуванні. На столику, окрім цигарок, я знайшов ще й якісь журнали, однак не те щоб читати, а й навіть роздивлятися картинки у мене не було бажання. Хоча один таки зацікавив мене. Такий тематичний журнал, про яхти і Європу. У цьому журналі було багато фотографій пристаней Копенгагена та Стокгольма, якісь суто по-європейськи невродливі жінки і червонощокі мужики у білих кашкетах вудили рибу, всміхалися і закликали мене до красивого життя. Я намагався віджартуватися, мовляв, вибачте, я ще тут побуду, ага, у цьому гуртожитку, ви ж не проти, ні, я посиджу тут, тим паче, какати я більше не хочу, а ви ловіть свою рибку, форель там усяку, окунів, а я так, добре? Я бачу, що ваше життя насичене різними приємностями: усякі фрукти, соки, морепродукти, я розумію, а я тут, бачте, в центрі вашої Європи сиджу, голодний і втомлений, у мене болить губа і кінчаються цигарки, бо ж я палю безперестану, і дивився у вікно: десь там, за пустирем і озером, за парком і двома-трьома будівлями, знаходиться будинок, де сидить мій старий і нервується через мою відсутність, нервується і витворяє якісь нові фокуси: малює чорним фломастером хрестики на плафонах люстри або жонглює сірниковими коробками — розумієте, ви, красені європростору, в мене старий схиблений на жонглюванні, власне, як і я, і всі в цьому місті, так, не дивуйтесь, ви, ослотяни та ослотянки, чи як правильно — ослята? ви, стокгольмяри та стокгольмярки, ви, парадоксів друзі, білі светрики, рожеві щічки, все добре, не хвилюйтесь за мене, і за яхти свої не хвилюйтесь, і не бійтесь Росії, вона не нападатиме на вас найближчі кілька років, і не плутайте мою крашу з Росією, яка не нападатиме, бо моя країна може таки напасти на вас, розірвати ваш скандинавський півострів добробуту навпіл, забрати ваші яхти, светрики ваші пустити на ганчірки, озера ваші залляти нафтою, а поля — засипати аміачною селітрою, і, якщо ви так дивитиметесь на мене з цього журналу, повірте, станеться біда і ми з батьком приїдемо до вас і жонглюватимемо сірниковими коробками…
— Нічим ви вже не жонглюватимете, — почув я голос, і в кімнату зайшла Женя, тримаючи в руках пакета. Звідти виглядав неперевершений цурпалок краківської ковбаси.
— Голодний? — запитала вона (не ковбаса, звичайно).
Хоча тоді мені могло здатися все що завгодно.
— Ага, — сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. — А що ти там про жонглювання казала?