— Голодних, — твердо сказав найстарший карлик, — як потім з'ясувалося, ще й якийсь австрійський барон.
— У нас немає готелю, — образився Культурний. — Ластівко! — закричав Олександр Миколайович до Ніколаєвського. — У нас є готель?!?!
— Боже збав! — відсахнувся Леонід Григорович. — Який готель? Сьогодні ж усі будуть вільні!
— У нас програма, все продумано! — пояснив Культурний карликам. — Тут справжні профі організаційної майстерності доклали свої зусилля. Так що давайте розміщуйтесь у їдальні, поступайтеся місцем дітям та інвалідам, — і Олександр Миколайович потріпав по гриві наймолодшого карлика.
Кудрява мамзель відмовилась від сніданку, натомість затребувала педикюрний салон.
— Мої ноги — вони страждають! — кричала вона.
- І я! І я страждаю, моя принцесо, — підповзав до неї чоловік у циліндрі.
Водії покурювали в невеличкій рабатці. Двоє гутаперчевих гімнастів намагалися протиснутися крізь чергу до жаданої їжі, сексуальні меншини тулилися ближче до карликів, карлики — до кремезних чоловіків у вельветових безрукавках. На подвір'ї Третього університету тупцювали спеціально привезені коні з лампадрами та пір'ям галапагоських альбатросів на головах. Навколо них пристрибував горбатий і, здавалося, нетверезий тип, він поплескував коней по крупу й прицмокував язиком. Десь чулися голоси циган, у небо запускалися повітряні змії, люди прибували, метушилися, сперечалися, невдоволення зростало, якийсь безвідповідальний балерун штовхнув одного з карликів.
У натовпі запахло смаженим.
17
Зранку мене бив озноб. Я боявся відкрити очі, боявся поглянути на Женю, боявся заговорити до неї, хоча десь у глибині душі знав, що все добре, вона поруч, така рідна, але з іншого боку — щось віддаляє мене від неї, якась невидима, а від того ще більш небезпечна, сила тримає її і не підпускає так близько, як би я того хотів.
Усе своє життя я мріяв про таку людину, про людину, яку я зможу вибрати як друга і яка стане мені набагато дорожчою від усвідомлення того, що я можу втратити її набагато швидше, ніж знайшов. Такою людиною стала Женя. Я пам'ятаю, як в одному фільмі, що крутив мій старий спеціально для мене, головний герой сказав, що кращий друг чоловіка — його мама. Потім з'ясувалося, що той головний герой сам убив свою маму, але річ не в цьому. Просто у мене ніколи не було матері, і навіть батько, як би він не намагався, не міг мені й замінити, і я все одно відчував її відсутність, і, можливо, Женя саме та, в кому я хочу побачити свою маму, той друг, справжній друг чоловіка. І ось тепер щось відбувається — щось страшне і непередбачуване. Я так боюся її втратити…
— Женя, — таки сказав я.
— Що?
— Сьогодні в місті свято.
— Знаю. Тому ти сидітимеш цілий день тут.
— Ти говориш, як мама, і через це у мене прокидається комплекс вини.
— Який комплекс?
— Провини.
— Який-який?
— Провини. Я колись читав про таке.
— Щось багато ти читаєш.
— А мені нічого іншого не залишається. У будь-якому разі — не розмовляй зі мною, як із сином. Розмовляй, як із чоловіком, — я однозначно кривив душею.
— Браво! — посміхнулась вона. — Ну добре — чоловік! У такому разі попрошу тебе діяти розумно, як це роблять чоловіки.
— Усі помиляються.
— Це правда, — знову всміхнулась вона. — Але все одно — нікуди не вилазь, як учора.
— Вибач мені за це.
— Ти мені вибач. Я тебе вдарила. Обіцяю, такого більше ніколи не повториться.
— Чого саме?
— Я ніколи не битиму тебе.
— А я тебе.
— Сподіваюсь, — хитро промовила Женя, наливаючи мені щойно завареної кави.
Говорити про мою нічну гарячку не хотілося. Про деякі речі, як казав мій батько, іноді краще забути, але обов'язково треба згадати їх перед смертю. Цікаво, чи він згадував щось перед своєю смертю?
— Як ти думаєш, йому там добре? — запитав я.
— Кому і де?
— Батькові. Там, — штрикнув я пальцем у небо.
— Я не люблю такі розмови, — серйозно сказала Женя. — Я не вірю в небо.
— А у що ти віриш?
— У ніщо.
Я так і не зрозумів, чи вона ні в що не вірить, чи вона вірить у ніщо. Перепитувати не було сил.