— Скачу! — відповідав Культурний, жваво ворушачи ротом на хитрій фізіономії, і ноги його згиналися в колінах туди й сюди.
Біля трибуни виставили квіти. За словами квітника, у нього замовили сто одну троянду.
- І тепер я зап'ю на довгі тижні, - додав він.
Цивільні були поки що стримані. Переважну їхню частину складали добропорядні сім'ї, а якщо вони і не були такими, то принаймні намагалися вдавати — діти сиділи на шиї в батьків, які, в свою чергу, сиділи на шиї у влади, але це, слава Богу, діла не стосується. Площею бігав клоун разом зі своєю клоунесою, яка, здавалося, не бігла, а, немов величезний гумовий пузир, котилася. Вони роздавали людям надувні кульки та клоунські поролонові носи. Діти від того страшенно тішилися, а батьки, натомість, тішилися від того, що тішаться їхні діти. Ближче до десятої людей було стільки, що й не перелічити. Третина приїжджих, деякі з них не перший рік відвідують це свято, дехто навпаки — вперше приперся: вочевидь, цікаво глянути на артистів, та і взагалі, у таку спеку думати можна лише про газовану воду й розваги. Якщо розваги тільки розгорталися, то біля діжок із квасом та автоматами з газованою водою утворилися довжелезні черги спраглих. Голодних годували в трьох великих ангарах з рекламою відомого напою на брезентових звисах.
Ніколаєвський тримався найспокійніших з артистів — атлетів у вельветових безрукавках. «Коли що, — думав він, — можна на них покластися».
Розговорившись, Леонід Григорович з'ясував для себе доволі несподівані й важко засвоювані речі. Виявляється, вони, ці кремезні атлети, запрошені були не за гроші, а за якісь ефемерні принади, які своєю ефемерністю сягали кудись значно далі кордонів гностичного розуміння Ніколаєвського. Отже, все скидалось на те, що атлети були присутні на цьому загадковому карнавалі за просто так, що неабияк ускладнювало не тільки гностичне, а й взагалі будь-яке розуміння не тільки абстрактних, а й конкретних речей, що стосуються фінансового боку справи. І та сума, яка значилася в обліковій книзі як виплата атлетам, потрапила до кишені чийогось літнього піджака.
«Знати б тільки до чийого», — подумав Ніколаєвський, примружено дивлячись на стрибучого Культурного.
Раптом усе, геть все, замовкло. Замовкли силачі, цигани, замовк ансамбль художнього свисту, припинили балакати цивільні, коні перестали іржати, а карлики позбивалися до своєї живої екстравагантної купи, завше мовчазні жонглери припинили жонглювати, гімнасти застигли в повітрі, невродливі (Ніколаєвський зблизька зміг їх розгледіти), але граціозні жінки застигли істуканами, урвавши свій північноамериканський танок. Натомість залишилося тільки сонце. Біле безжальне сонце і повна відсутність вітру, крім штучного, що розтріпував прапори. Тиша і сонце. І крізь цю моторошну і безнадійно спекотну тишу до трибуни, збитої зі свіжих соснових дощечок, пробирався сухий і неприємний мер міста, жовчний і невловимо куртуазний дядя Льоня.
Уже коли він піднявся і по-кінематографічному постукав по голівці мікрофона, пролунав нестерпний для слуху писк. Дядя Льоня штучно всміхнувся, пригладив звисаюче пасмо пшеничного волосся, відкашлявся і заговорив.
19
Клітка стояла на задньому дворі відділку.
У клітці сиділи троє. Ніколаєвський Ваня, Валя Патлань і лікарка Любов Андріївна. Якщо Валя та лікарка вели одна з одною якісь сторонні розмови, то Ваня забився в куток, зацьковано зиркав на жінок і мовчав.
— У нього зрив, — лагідно промовляла Любов Андріївна. — Йому треба відлежатись.
— Що в нього? — перепитувала Валя. — Зрив ви кажете? Нервовий, так? Психоз там, маніакальний стан…
— Ні, лише зрив, — поправила лікарка.
— Ти! — крикнула Валя до Вані. — Зрив! Скажи що-небудь.
— Не займайте його поки, — попрохала Любов Андріївна.
— Це точно, воно й смердіти не буде, — додала Валя і розреготалась.
Лікарка лише важко зітхнула і відвернулась.
Ваня вищирив зуби.
— Мовчатимеш? — знову звернулася Валя. — Ну мовчи.
Ваня знову ощирився і тихенько-тихенько завив.
Любов Андріївна силкувалася щось сказати. Було видно, що і й щось мучить, що і їй є чим поділитися, проте з чого почати, вона однозначно не знала. Тому почала напряму:
— Мій прадід — він був поміщиком. Багатий був…
— Господи, яке це зараз має значення, — стомлено зітхнула Валя.
— Ні-ні, ви мене вислухайте! Це дуже… дуже важливо!
- І що ж тут важливого?