І він зійшов з трибуни, залишивши величезний, кількатисячний натовп у мовчазному сум'ятті. Дехто намагався привітати промову оплесками, але їхні наміри були осуджені поглядами оточуючих, і навіть не через те, що промова викликала у них аж таку хвилю обурення, а тому, що оплески просто не відповідали загальному стану мовчазного сум'яття.
Коли дядя Льоня спускався, до нього, підстрибуючи, вже підбігав його ад'ютант, справжній ротмістр Олександрійського полку, із замшевим жакетом у руках.
— Ось, прошу, — простягнув він шерифу куртку.
— Здурів? У таку спеку.
— Вибачте, — відкозиряв ад'ютант. — А ще до вас проситься ваша донька.
— Ну, і де вона? А, ось моє янголя. Ну? Папа тебе уважно слухає. До речі, як я виступив?
— Неперевершено! — поспішив відповісти за доньку ад'ютант.
— Не тебе питаю, л-лакей. Маленька, — звернувся мер уже до Маргарити.
Маргарита була вдягнена у приємного блакитного кольору сукню з бантом на спині. Волосся вона обережно прибрала під газову хустину.
— Папа, — сказала вона. — Ти звір. Ти не людина, папа.
— О-па! — здивувався дядя Льоня. — Я не людина. Цікаво…
— Я… я стану його дружиною, і як дружина декабриста, піду за ним… За Ванею. І ти нічого не зробиш.
— Ти? Дружина декабриста? Підеш за ним? Куди? У тюремну психушку?
Дівчина не відповіла. Лише зашморгала носом і відвернулася.
— Ну-ну, шановна, поговоримо тоді, коли будеш вступати до університету.
— Я не буду вступати. Я ходитиму в траурі, - з викликом промовила Маргарита й побігла. Вона бігла і бігла, збиваючи об асфальт свої білі сандалики. Вона бігла далеко-далеко — так далеко, що батькові більше ніколи не довелося побачити свою доньку.
Дядя Льоня ж залишився стояти у мовчазному сум'ятті. У такі моменти, коли влада знаходиться в одних настроєвих широтах з народом, не повірите, від надміру почуттів хочеться плакати великими — більшими за очі — сльозами!
21
Я отямився зі страшенним головним болем. Довкола мене вирували аномалії та полтергейсти. Усе інше було вкрито густим і гарячим туманом мого сприйняття. Я насилу підвівся і глянув у натовп, який перебував у якомусь дивному, не характерному для нього, натовпу, мовчазному заціпенінні. До трибуни піднімалися товстуватий, але приємний чоловік років шістдесяти та худорлявий і підтягнутий також чоловік приблизно того ж віку. У першому я впізнав Леоніда Григоровича Ніколаєвського, професора Третього університету, а в другому — Культурного. Саме вони організували карнавал, який під ритми самба-румби має прокотитися хвилею цунамі по нашому місту. Ніколаєвський приготувався до промови. «Чорт, — подумав я, — навіщо воно все мені здалося, чому б не повернутися в кімнату гуртожитку, куди, напевне, незабаром має прийти Женя. Вона ж повернеться і побачить, що мене немає, розчарується, подумає, що я взагалі дебіл якийсь, що не можу всидіти на одному місці…» Але я відкинув ці думки і залишився спостерігати за подіями, яким судилося стати якщо не епохальними, то принаймні наближеними до таких…
Поки двоє професорів піднімалися до трибуни, у голові Ніколаєвського змагалися за право впливу на його свідомість чорт і янгол, два такі собі хрестоматійні персонажі людської совісті.
— Скажи їм усім, — казав чорт, — скажи, чуєш, скажи, що ти їх усіх ненавидиш, що у труні бачив усе це, скажи всю правду про Культурного, скажи їм, як ти ненавидиш Льоню, цього підступного і ницого виродка, цього куртуазного канібала, скажи, все скажи, а потім дістань із задньої кишені револьвер і всади півобойми у натовп і скільки зможеш — у себе.
— Ні-ні, стривай, — наперекір чорту благав янгол, — давай знайдемо порозуміння, ми ж дорослі люди, і нам досягти консенсусу легше, ніж досягти оргазму, і це неправда, що «Калашников» дієвіший, аніж словесні доводи. Так кажуть слабаки та невдахи, так кажуть люди, в душах яких оселився страх — давай, скажи їм, скажи, що любиш їх, що хотів би розцілувати їх усіх, і тоді ти відчуєш, наскільки легше тобі стане, яку силу ти матимеш, ну ж бо, перебори цього чортика, що сидить ліворуч…
— Слухай, ти, херувимчику, — озвався чорт, — не порушуй конвенції, не треба підмовляти Ніколаєвського проти мене, я ж не кажу йому, що дивися, оно цей янгол, він зануда й моралізатор, давай його запечемо з яблуками у духовці… Я просто кажу, що так і так — бери та роби то-то й то-то.