22
— …зрештою, якщо людина з часом та під впливом влади перетворилася на звіра в людській подобі, це — катастрофа! І це — найнебезпечніший звір! — закінчив Ніколаєвський.
Натовп голосив, жонглери на знак протесту продовжили жонглювати, карлики вибудували зі своїх тіл піраміду, велетні стали на сторожі з обох боків піраміди. Культурний підбіг до Ніколаєвського, схопив його за рукава легкого піджака і щосили потягнув до себе. У його руці опинився рукав Ніколаєвського.
— Ви зіпсували мою одежу! — закричав на Культурного Ніколаєвський.
— А ви, а ви… Господи, Леоніде Григоровичу, ви зіпсували моє життя — усе, я не завідувач кафедри, я тепер не більше ніж стара хвора людина. Навіщо вам це було потрібно, поясніть! Вирішили зіпсувати своє життя — відійшли б кудись убік, пустили б кулю в скроню, і все… А тепер… а тепер скандал! Та-ак, мій любий! Скандал, — пошепки закінчив Культурний.
- І чудово! А відповіді на ваше питання — навіщо мені все це — ви все одно не зрозумієте. Ваш мозок замкнений для одкровень, і ваша душа перетворилась на камінь. Вам потрібні були тільки гроші — зізнайтеся, що все це було організовано заради смердючих бабок!
— Помиляєтесь, — протягнув Культурний. Не знаючи, що роботи з рукавом, він розмахував ним, немов віялом. — Помиляєтесь, — повторив він, — не заради бабок, хоча зізнаюся, я поліпшив своє матеріальне становище. Не так, щоб аж круто, але вагомо. А головна ціль, мій солодкий… Господи, та я неодноразово казав вам, яка моя ціль. Я ж старий і маразматичний Мефістофель — невже ви цього досі не зрозуміли? — і мені, старому маразматичному Мефістофелю наймиліше збирати молоді легкозаймисті душі… Навіть вигадувати нічого не довелося — все, як на долоні. Я так заздрив вам, я заздрив тому, що ваші лекції відвідує вп'ятеро більше студентів, ніж мої, я заздрив вам, що у вас ще багато чоловічої сили і запалу, що ви — ідейний, що ви — принциповий у своїх поглядах. Це у мене мистецтво, і воно кидає мене з однієї персони на іншу. Пам'ятаєте? Ти намагаєшся викопати істину, а викопуєш купу не скажу чого, а у вас усе ясно, все зрозуміло, Маркс-шмаркс, соціалізм… Ви живі, Леоніде Григоровичу, ви живі й це вам личить, а я помирав і це була моя остання надія, ви знаєте, я навіть компромат збирав на вас, на вашого сина, але це неважливо, я все те спалю… Я до чого зараз веду. До того, що це був мій останній шанс — я перетворився на якогось кокаїніста, який живиться від, здається, порожнини, від нічого, від загального лиха, від повітря! Я живився від сподівань, останній ривок — останні сподівання. А тепер — тепер я втратив сенс продовжувати життя. Я старий і заздрісний. Я не витримаю і тижня, мені не буде спокою, якщо я не підживлятиму себе молодими легкозаймистими душами… Я піду. І… і… вибачте за рукав.
Леонід Григорович промовчав.
Олександр Миколайович під загальну какофонічну сонату, яку виконував натовп, спускався з трибуни. Він ішов так, як часто йдуть герої моїх повістей — театрально випинаючи носочки своїх чешок, які — перед смертю — треба буде здати костюмеру…
Натовп розігрівався перед фінальною баталією, яка вже наступала на п'яти. Натовп намагався розверзнути небеса, щоб хаос зійшов на Землю і зрівняв людину з різною скотиною.
— Свободу в'язням! — кричали з натовпу.
— Свободу! — вторував їм хтось із іншого боку.
— Хай живе Шарль Монтеск'є!
— До чого тут він?!!! — кричали з іншого.
Народ прибував. Контролювати ситуацію не було кому. Артисти вже давно зрозуміли, що не тільки ситуацію, але й їх ніхто контролювати не збирається, тому, не втрачаючи ні секунди, колона з п'ятдесяти людей вирушила у бік бару, де збиралися відзначити це Свято демократії.
Інші, викрикуючи революційні гасла, рушили визволяти Ваню разом з його сусідами по клітці. Збоку сцени, біля колонок, стояв розгублений дядя Льоня. Він дивився на некерований натовп різномастого люду і розгублено кліпав очима.
— Що це? — запитав він ад'ютанта.
— Це — хаос! — відповів молодий ад'ютант, підкручуючи гусарські вусики.
— Звідки він?
— Що, хаос? Ну, мабуть, це за гріхи.
— Зібрати всіх, хто здатен тримати зброю. Поставити на захист клітки. Хаос? — запитав сам себе дядя Льоня. — Ми влаштуємо йому красиву смерть…
І він дістав штурмгерерро.