У цей час натовп уже наближався до відділку. Звідти лунали окремі постріли в небо і заклики зупинитися, але натовп залишався безкомпромісним і невблаганним. Троє молодчиків з карабінами кинулися до передніх рядів. До них вийшов старий бородатий мужик, схожий на Беорна.
— Хлопці, валіть звідси, поки я не набив вам цими кулачищами морди, а ваші рушниці не засунув до одного дуже привабливого на вашому тілі місця!
— У нас наказ! — пискнув один з молодчиків.
— Який наказ? — жваво заморгав Беорн своїми безвієвими очима.
— Стріляти!
— У нас стріляти?
— У тих, хто намагатиметься незаконно захопити відділок.
— А ти проведи нас, начальнику, до кліток, добровільно випусти в'язнів, і не доведеться ні в кого стріляти…
— Так не можна…
— Слухай, пісюн, скільки тобі років?
— Д-двадцять два…
— А мені — шістдесят сім. Мені вже час помирати, а тобі — час жити. Навіщо нам мінятися ролями? Опусти зброю…
— Ні, не опущу.
— Опусти зброю, друже. Нас однаково більше!
— Нас теж багато! — пищав молодчик, нервово стискаючи у руках карабін. — Так, нас багато, — і він обернувся.
Двоє хлопців з опущеними гвинтівками стояли поруч.
— Тепер ти розумієш, що, вистреливши в одного з нас, десятеро тебе відразу скрутять і, як було обіцяно, засунуть до цікавого місця твою зброю, — а вони засунуть…
— Добре, — сказав хлопець і став повільно опускати зброю на землю.
— Молодець… — поблажливо сказав мужик, і в цей момент молодий сержантик швидко звів карабін і вистрелив у натовп, почулася лайка, хтось нестямно кричав. На молодого захисника кліток рушив розлючений натовп.
— Стояти! — почувся пронизливий крик.
З-за дерев'яної перегородки, що відділяла територію відділку вискочив розчервонілий шериф. В одній руці він тримав телескопічну дубинку, в другій — восьмизарядний револьвер.
— Ще один крок у цей бік, і я вистрелю комусь в обличчя, — спокійно сказав він. — Кому вистрелю, вирішу в останню мить, тому краще вам зупинитися.
— Відповідальності не боїшся? — запитав той самий бородатий мужик.
— Я нічого не боюся.
У клітці, немов роздражнені мавпочки, стрибали дві жінки. У кутку так само спокійно і, здається, затишно сидів і підвивав Ваня.
— Льоня, — звернувся хтось з натовпу. — Ти вже всім добряче набрид. Відійди вбік, а ще краще — відчини клітку і випусти невинних людей.
— Вони невинні? — афектовано розсміявся шериф, поправляючи дубинкою зачіску. — Невинних не буває.
— Ти один, і тобі не впоратися.
— А очко не лусне? Ха-ха-ха!
— Не лусне, Льоня, — твердо промовив бородатий і зробив відчайдушний крок уперед.
У його голову увійшли чотири кулі. Натовп завмер.
Мене завжди дивували такі відчайдушні люди, як цей бородатий мужик, що був схожий на Беорна. Вони мене дивували своєю дурістю. Завжди, коли я дивився кіно, я внутрішньо, а часом і вголос, кричав: придурку, кричав я, ну, куди ти лізеш, тобі що, жити набридло?
— Ще хтось хоче?
— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.
23
По закінченні промов і виступів, привітальних слів і решти, що коїлося біля трибуни, я спустився з даху зупинки і став ближчим до натовпу. Усередині відбувалися дивні метаморфози. Якась сила змушувала людей збирати каміння й вишикуватися у колони, такі собі штурмові підрозділи, що виступають проти всезагальної несправедливості, якщо можна так сказати, — самого ядра несправедливості у всьому світі. Натовп став автономним і вже не потребував якогось владного втручання. Важіль був десь глибше за владу, можливо, навіть, глибше за колективне несвідоме (принаймні щось схоже я читав у книзі одного вченого — про джерело загальнолюдської символіки, здається).
Утворилися загальнолюдські символічні анархічні загони, якими керувала спільна ідея і спільна мета, хоча мета, якщо чесно, була двоякою. Одні вирушили до бару, сифілітичної загидженої місцини, в якій порався не дуже приємний кудлатий бармен, — заливати свою самотність та безпорадність, сміливіші — пішли до відділку. Слова Ніколаєвського якось глибоко проникли до душ мешканців та гостей міста. Дітей позаводили додому, магазини й аптеки позачиняли. Ходили чутки, що кудись вирушила щойно організована, якщо вона взагалі може бути якось організована, ватага мародерів. Я долучився до борців за справедливість.
- І ти, синку? — підійшов до мене Лємкус.
- І я.
— Знаєш, мене Льоня теж дістав, тим більше він справді досить упереджений щодо сина цього професора.