ом завжди був цирк, і ті тринадцять метрів у діаметрі — моєю власною територією, моїм життям, я настільки звикла до гидотного запаху тирси та кінського гною, до бутафорських клоунських причандалів, що навіть якби мені запропонували повністю відмовитися від грошей і почати жебракувати, я все одно не покинула б цієї справи. Тому я тут. Зі мною приїхали ще двоє клоунів. Один із них — мій чоловік, інший — мій брат. Тільки я не знаю, де він — ну, брат, себто. А спочатку, справді, ми були разом. Нас привезли, висадили на якійсь брудній площі, завели до якогось будинку — не знаю точно, що то був за будинок, але всередині нас нагодували, потім повели до центральної площі. Ага, справді, проходили ми повз якусь будівлю, я не придивлялася, але стривай, це точно був кінотеатр — згадала. Але у нас така колона була, знаєш, що який тоді міг бути кінотеатр, — усі настільки різні, в костюмах, з якимись плакатами та мегафонами, мужоподібні жінки та женоподібні чоловіки, співаки, артисти, безумці. Чесне слово, складалося враження, що всі вони безумні, ці люди. Навіть ми з чоловіком і моїм братом. Ну, напевне, в очах інших артистів ми здавалися такими ж безумними, з палаючими очима. Ніхто не знав що робити. Хтось, пам'ятаю, кричав, що давайте, сходимо в кіно, проте нам пояснили, що все одно кінотеатр не працюватиме, тому що кіномеханік запив, а касира повісили, і що це начебто зробив його недоумкуватий чи відлюдькуватий — уже не пам'ятаю — син. Ну, може, брешуть. Не моя справа, та й не люблю я таких страшних історій. Коли я була маленькою, у нас у цирку багато всяких історій траплялося, так що ну їх, ці історії… Знаєш, я навчилася все це пропускати не крізь, а повз себе, щоб навіть трішечки не переймало, щоб не зачіпало навіть відносно…Я, насправді, трохи недобачаю, ну, у мене через діабет короткозорість, алея все одно всіх-всіх бачила. Вони були такі різні, такі яскраві. Я вже потім почала їх розрізнювати. Ці всі артистичні штуки, хто за що відповідає, хто яку культуру представляє. От, наприклад, я зрозуміла, що ліліпути, які там були, — вони представляли свою ліліпутську культуру. Ну, справді так, ліліпутську, але всі вони були артисти. Один із них був перевдягненим у ковбоя, і знай викрикував щось типу «трррріяху-у-у!», і стріляв з пістолета пістонами — смішний такий, а в нього ще друг був, теж ковбой, тільки з цією, мотузкою — як її? ага, точно! — ласо, такі вони смішні… Поряд з нами перевдягалися якісь гімнасти, двоє чоловіків, — вони явно були голубими, аж гидко, — аз ними ще жінка була, така м'язиста, геть безброва, страшна-страшна, може, то і не жінка була, а теж із цих, трансвестивалів, чи як їх там, голубих цих, хоча ні, точно ні — це жінка була… І всі вони так дивно себе поводили, очима стріляли, а очі — бачили б ви ті очі! — гострі-гострі, як шаблі, й виблискували так, наче сталь на сонці — дивні, одним словом. Там ще хористи були, співали так задушевно, все про пташок та про природу, про сади, я особливо не прислухалася, але дуже красиво. Жонглери були, ну, тих я знаю — вони з цирку одного, ми колись разом виступали. Якісь дивні з кіньми були, навіть не з кіньми, а з поні, щоправда, сморід від них такий стояв… Там одна жінка в закритому купальнику знепритомніла, її якісь м'язисті мужики у безрукавках на вулицю винесли, так, мужики — такі засмаглі-засмаглі, м'язами грають, а один взагалі був у костюмі інопланетянина, тільки вже дуже-дуже несхоже: радше на космонавта був схожий, — може, він ним і був. А ще були кентаври. Справжні кентаври, щоправда, я не знаю, звідки їх привезли, але те, що не з Греції, - точно. Чому не з Греції? А вони не грецькою розмовляли, вони взагалі мовчали і якось всіх сторонилися. Скромні такі кентаври. А потім, коли нас розставили по своїх позиціях і коли виступив мер цього міста, ну, куди нас запросили, і ще ці два професори, власне, ті самі, що організували це свято, почалося щось незрозуміле: весь натовп так змішався, що важко було взагалі розібрати, хто з ким і що до чого клеїться. Нас понесло до страшних непролазних нетрів цього міста, все скидалося на страшний сон. Мій чоловік почав якось дивно себе поводити, весь час когось під'юджував до грабунків і злочинів, — і якось дивно все сталося: його почали слухатися — моєму чоловікові, якого ніхто ніколи не слухав, корилася банда безумних людей. Вони ватагою людей з десяти ввалювалися до помешкань і маленьких крамниць, виносили звідти мішки з різним добром, виволочували на вулицю жінок і ґвалтували їх на очах у їхніх дітей та чоловіків. Дехто з цих чоловіків долучався до натовпу, дехто намагався захистити свої помешкання, і їх били. Я кричала, щоб вони зупинилися, але мій чоловік, мій клоун, той, з ким я прожила майже двадцять років, просто вдарив мене якоюсь штахетиною, і я якось так упала, що вдарилась головою і знепритомніла…Коли прийшла до тями, відчула, що мене огорнула неймовірна тиша, тільки очі страшенно боліли від внутрішнього тиску, а навколо нікого, крім однієї дівчини — вона йшла і плакала, я не чула, як вона плаче, але вона плакала — якось так безсило й байдужно плакала. їй було років п'ятнадцять, і вона плакала. Навколо палали автомобілі, виблискувало розбите скло, скрізь купами валявся мотлох, якісь ганчірки, папір…Я підвелася, але слух до мене так і не повернувся. Якось важко було йти, але я все ж таки пішла — до центру цього міста, туди, де все почалося. Тільки тоді, коли з півночі подув сильний вітер, до мене почали долинати окремі звуки. Я хотіла знайти чоловіка. Або брата. Найімовірніше, брата. Але, дійшовши до тої площі, сильно пошкодувала про це. Я ніколи не бачила війни, але завжди уявляла її такою. До мене підбігали п'яні чоловіки, кривили гримаси, штовхали…Я не надувна кулька! Господи, що за придурки, з чого вони взяли, що я надувна кулька? Я не кулька! Обережніше! Ви що, з глузду… Ей, я не кулька! Не треба мене лопати! Я не кулька! Я не лопаю… а… не лопаю я… Що ж ви… чим же ж ви… А-а… Не кулька я…Куди вони тягнуть мого чоловіка? Я не кулька…