Дощ уже давно загасив палаючі автомобілі та ларки, по вулицях плавала сажа та безліч конторського паперу. Неконтрольований натовп, розгромивши магазин алкогольних напоїв, повзав, вимазаний сажею у кривавому багні. Ті, у кого ще були сили, намагалися відібрати один в одного крадене й захопити місце отамана. Бив грім, у шпиль ратуші поцілила блискавка, зґвалтовані жінки відтягували мертві тіла своїх чоловіків. Життя налагоджувалося, хтось кудись телефонував, щось кричав, розмахував руками, інші намагалися втекти, їх наздоганяли, і все знову перетворювалося на криваву мішанину…
За півгодини до міста увійшов загін швидкого реагування.
25
— Обережніше, — попросив шерифа Лємкус. — Так можна і вбити.
— Це було попередження, — сказав шериф. — Наступного разу я відстрелю тобі голову. Знаєш, я давно хотів це зробити… Яким би ти не був Сандеєм, голову тобі таки варто відстрелити.
До дяді Льоні хотів був сунутись натовп, але, як не дивно, сам Лємкус їх і зупинив.
— Стійте, — зупинив він.
— Чого ти хочеш, дурнику? — дядя Льоня помітно нервувався.
— Я хочу, щоб ви, шерифе, відімкнули клітку і випустили в'язнів. Ну, якщо стане мужності, - самому залізти всередину, ну, і не забути мене запросити. Я думаю, що ви, — звернувся Лємкус до натовпу, — вже все зрозуміли… Так, справді, тих двох нещасних убили ми.
І в цю мить щось похололо в мене в середині. Я! Я був сином одного з нещасних, і, ще не знаючи всіх фактів і причин, знаючи лише наслідки, мені стало невимовно боляче за те, що до цього був причетний Лємкус. Яким чином, я тоді ще не знав, але сам факт… Тоді все перемішалося в моїй голові: звуки, уривки слів. Шум вітру переплітався з моїми невиразними думками, і я боявся, що не витримаю, впаду — отак, перед сотнею чи навіть більше людей, загублюсь, забудусь і пропущу щось важливе, якусь, можливо, деталь, гвинтик, щось дійсно цінне. Я намагався сконцентруватися і навіть сприймати все з внутрішньою іронією. На ногах я втримався, проте все довкола перестало бути чітким і контрастним.
— Але як? — насилу запитав я.
— Це смішна історія, — осміхнувся Лємкус. — Думаю, що всієї правди тобі краще не знати.
— Але чому?
— Що чому? Чому вбили або чому не варто знати всієї правди?
— Та він божевільний! — нервово прокричав шериф. І тут ударив сильний грім і полив дощ. — Господи, невже ви не бачите, що він несе повну маячню?
— Шерифе, — спокійно промовив релігійний діяч. — Не заперечуйте вже. Краще поясніть шановним, як усе сталося. Знаєш, малий, — звернувся він уже до мене, — насправді ця історія може стати для тебе останньою краплею. Ти можеш стати сильнішим, а можеш — навпаки…
У цю мить шериф дядя Льоня зірвався з місця й побіг.
— Стій!
Але шериф лише тричі випалив з кольта. Ні в кого не влучивши, він зупинився, прицілився в Лємкуса, але револьвер лише сухо клацнув. Барабан виявився порожнім. Дядя Льоня спробував бігти далі, але не встиг він зробити кроку, як один з молодчиків, юний двадцятидволітній сержант, наздогнав шерифа і вдарив його в спину прикладом свого карабіна. «Так дуже часто трапляється у кіно», — подумав я. Якийсь, здавалося, не дуже хороший персонаж у кінці таки стає хорошим, тобто не те що хорошим, можливо, на ділі він повний козел, але принаймні намагається перейти на сторону добра. Так сталося й тоді. Під сильною зливою — мокрий і, мабуть-таки, красивий сержант, сповільнюючи біг, таки наздоганяє підступного і загнаного в куток боса всіх поганих і лупить його прикладом у спину.