Лємкус ще довго говорив, уточнюючи якісь моменти та деталі, але я його вже не слухав — ці деталі мене вже не цікавили: головне я почув. І тут, від надто різкого усвідомлення головного, у мене почалася справжня істерика. Я ніколи такого не відчував, але завжди уявляв, що саме так з людини виходять біси. Сльози текли самі собою, я впав на мокру землю і кричав, перекрикуючи шалене крещендо зливи, я кричав усе, що лізло до голови, мною кричали всі ті комахи, що жили в моїй голові. Усі таргани та мурахи, бджоли, оси, навіть колорадські жуки — вони кричали так голосно, що вибивало шибки в усіх оселях міста, вони не дзижчали, не стрекотали і, повірте, навіть не джеркотіли — вони просто кричали моїм голосом, кричали, проклинаючи Лємкуса й Женю, кричали через біль, через зраду, через любов, яка проходила крізь мене цирковими шпагами, вони кричали, а я гатив кулаком у землю, намагався втопити свою голову у багно, занурити й не жити, сховатися від сотень очей, що дивились на мене, сховатися від дяді Льоні, що сидів у клітці і намагався прогризти ґрати своєю вставною щелепою, мене трясло, руки та ноги зсудомило — здавалося, що навіть мозок зсудомило… І як я міг триматися всі ці хвилини, поки Лємкус розповідав, поки він, перебираючи кожне слово, пережовуючи і смакуючи, розповідав про те, що було насправді?
Десь зі сторони центру чулися постріли й крики, з неба летіли блискавки, пінилася земля, наді мною, схилившись, щось примовляв релігійний діяч Лємкус. Він говорив і говорив — мабуть намагався заспокоїти мене, однак я вже був спокійний…
Епілог
Крізь гарячу югу передсоння я почув якісь звуки. Сестра та ще двоє людей наближалися до кімнати, де я лежав. Проте розібрати голосів мені не вдалося. Розплющувати очі було надзвичайно боляче. Високий тиск усе ще сповіщав мене про свою нав’язливу присутність.
Уже третій день я лежав у лікарні. Лежав чомусь не в загальній палаті, а в окремій кімнаті, чимось схожій на колишню комору, але з широким, нещодавно поставленим вікном. У мене були великі проблеми з нервами. Як сказав лікар, у мене якась там психастенія, себто нав’язливий стан. Я не знаю, можливо, він мав рацію — тоді у мене були дивні параної та страхи. І хоч я проспав півтори доби, наступні півтори я страждав безсонням.
— Я ж не псих? — все питав я у лікаря, коли той робив обхід.
— Ні, - відповідав лікар, осміхаючись, — ти не псих, просто проблеми з нервами. Воно не дивно. Наша Любов Андріївна теж на межі зриву. Спи.
«Якби ж то», — думав я, потерпаючи від головного болю.
Мене доглядала сестра Наташа. Спокійна й напрочуд маленька жіночка, чимось схожа чи то на хлопчика, чи то на дівчинку. Було їй років двадцять п’ять — тридцять. Вона весь час розповідала мені про Любов Андріївну, про те, як же ж добре їй працюється під її керівництвом, яка ж вона, ця Любов Андріївна, хороша і як їм усім шкода вишневого саду, вирубаного з примхи цього клятого мера.
Я п не слухав. Чесно кажучи, мені було не до того — мене турбували інші думки, значно глобальніші й болючіші. Принаймні для мене. Для багатьох мешканців уся ця історія стала не більше ніж темою для пліток, та й багато хто мав свій клопіт, чи не у кожній сім'ї було своє горе, своя трагедія…
І от, заплющивши очі, я відчув солодке наближення довгоочікуваного сну. Ось він, рідний, думав я. Це трапилося годині об одинадцятій. Я засмикнув штори. Крапельниця потроху годувала мене ліками та вітамінами, надворі стиха поскрипувала модрина, яку, за словами лікаря, посадив його батько на честь народження сина. І щойно я ступив на поріг найсолодшого у світі царства, до кімнати увійшли троє. Наташа, а разом із нею двоє чоловіків. У першому я впізнав професора Третього університету Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Обличчя другого здалося мені напрочуд знайомим, однак знайомість у моїй пам'яті окреслювалась лише нечітким сірим пунктиром.
— Варєнько, залиши нас, — усміхнувся Ніколаєвський Наташі.
Другий напівзнайомий чоловік здивовано глянув на Леоніда Григоровича.
— Вона для мене Варя, — пояснив професор. — Правда, Варю?
Варя густо почервоніла й з ледь помітною посмішкою вискочила з кімнати.
— Не мучте його довго, — наостанок промовила вона.
— Ми його і не збираємось мучити, — сказав другий уже невідомо кому цим надто знайомим голосом. — А? — і він підморгнув Ніколаєвському.
— Синку, — звернувся до мене Леонід Григорович.
Я зумів лише невиразно простогнати.