— Ну так… — сказав я, — ну так… — Я намагався зробити рукою жест, який, певне, мав бути привітним, пропонуючи їй увійти. Вона зайшла, кинула швидкий погляд на телевізор: дві войовниці билися тепер врукопашну, у безпосередній близькості від вулкану; на мою думку, деякі лесбіянки мали знайти в цьому видовищі щось збуджуюче. «Не буду вам заважати, — сказала Аїша, — я всього на п’ять хвилин».
«Ви мені не заважаєте, — відповів я. — Аніскілечкі, справді». Вона кивнула головою, немов розуміла, а її очі затримались на якусь мить на моєму обличчі; мабуть, оцінювала мою фізичну схожість з батьком, роблячи висновок щодо схожості характерів. За кілька секунд вона вже повернулася і пішла до сходів, які вели до спальних кімнат. «Можете не поспішати, — зауважив я дещо приглушеним голосом, — збирайтеся скільки вам потрібно…» Вона нічого не відповіла, продовжуючи підійматися східцями; можливо, вона мене не почула. Я сів на диван, знесилений внутрішньою боротьбою. Я мав допомогти їй скинути пальто; зазвичай заведено пропонувати людині допомогти роздягтися. Цієй миті я відчув, що в кімнаті страшенно холодно. Вологий підвальний холод пробирав до самих кісток. Я не вмів розпалювати котел та й не хотів. Мій батько помер, і мені слід негайно їхати звідси. Я перемкнув телевізор на третій канал саме на третій тур гри «Питання до чемпіона». У ту хвилину, коли Жюльєн Лепер оголошував Надеж з Валь-Фуре, що вона зберегла свій титул у третій грі поспіль, Аїша з’явилася на сходах з легкою сумкою через плече. Я вимкнув телевізор і швидко підійшов до неї. «Я завжди захоплювався Жюльєном Лепером, — сказав я. — Навіть тоді, коли він не знає міста або села, з якого приїхав учасник гри, йому завжди вдається щось сказати про його департамент чи регіон; він знає, хоч приблизно, особливості місцевого клімату та природи. І що найважливіше, він знає саме життя: гравець для нього насамперед — жива людина. Він розуміє її проблеми й радощі. Ніщо з того, що є суворою реальністю для гравця, йому не чуже й не вороже. Будь-кого з гравців він може розговорити стосовно його професії, родини, захоплення — тобто всього того, з чого, на його думку, складається життя. Досить часто гравці співають, грають у духовому оркестрі, беруть участь у організації місцевих свят або присвячують себе вирішенню якоїсь гуманітарної проблеми. Часто їх діти теж знаходяться в залі. Взагалі передача справляє враження, що всі ці люди щасливі, і тоді сам починаєш почуватися краще і робишся щасливішим. Ви зі мною згодні?»
Вона мовчки дивилася на мене, не посміхаючись; її волосся були зібране в шиньйон, на обличчі практично не було косметики, одяг був скоріше невиразний… Серйозна дівчина… Вона постояла кілька секунд, а потім низьким, трохи хрипким від боязкості голосом сказала: «Я дуже любила вашого батька». Я не знайшовся, що їй відповісти; це здалося мені дивним, але цілком можливим. Старому, певне, було що розповісти: він мандрував Кенією, бував у Колумбії чи не знаю, де ще; він розглядав носорогів у бінокль. Щоразу, коли ми зустрічалися, він іронізував з приводу моєї роботи чиновника та стосовно безпеки, яка з цього випливала. «Добру роботу знайшов, не бий лежачого», — часто повторював він, навіть не намагаючись приховати свою зневагу; зі стосунками в сім’ї завжди так. «Я вчуся на медсестру, — продовжувала Аїша, — але оскільки я пішла від батьків, то мушу працювати». Я напружив мозок у пошуках належної відповіді: спитати про рівень квартплати в Шербурзі? Врешті-решт я схилився на користь «Авжеж…», що мало вказувати на певне розуміння життя. Це, здавалось, її задовольнило, і вона пішла до дверей. Я припав до вікна, спостерігаючи, як її «Фольксваген Поло» розвертався на брудній дорозі. По третьому каналу показували фільм, дія в якому відбувалася на селі в дев’ятнадцятому столітті з Чекі Каріо в ролі фермера. Між уроками гри на фортепіано дочка хазяїна — його грав Жан-Пьєр Маріель — дозволяла собі деякі вільності у стосунках зі звабливим селюком. Вони обіймалися у стайні; я занурювався в сон у той момент, коли Чекі Каріо енергійно рвав її шовкові трусики. Останнє, що я пам’ятаю, — свині великим планом.
Прокинувся я від холоду та болю. Мабуть, я заснув у незручному положенні — мої шийні хребці не рухалися. Підводячись, я зайшовся кашлем. Мій подих наповнював паром крижану атмосферу кімнати. Дивно — по телевізору на першому каналі йшла передача «Рибалка». Довелося прокинутися або принаймні дочекатися повного повернення свідомості, достатньої для того, щоб знайти пульт. Куди я його закинув, я не пам’ятав. Нічна передача була присвячена сомам, гігантським рибам, позбавленим луски. Через глобальне потепління клімату їх стало набагато більше у французьких річках; зокрема вони уподобали собі околиці атомних станцій. У репортажі була зроблена спроба пролити світло на деякі міфи: дійсно, довжина дорослого сома могла сягати трьох-чотирьох метрів. У департаменті Дром навіть спостерігали екземпляри, довжина яких перевищувала п’ять метрів, і в цьому не було нічого дивного. Проте сюжет зовсім не торкався хижацького норову сомів та випадків їх нападу на купальників. Атмосфера загальної підозри, яка оточувала сомів, здавалося, певним чином передавалась і тим, хто їх ловив. Невелике товариство рибалок на сомів не приймали до більшого товариства рибалок. Від такої зневаги його члени страждали і, користуючись тією нагодою, що з’явилася на екрані, намагалися виправити це негативне ставлення до себе. Звичайно, вони не могли послатися на гастрономічні мотиви: м’ясо сомів вважається абсолютно неїстівним. Проте йшлося про дуже красиву рибалку, інтелектуальну і спортивну водночас, яка не мала нічого спільного з ловлею щуки і заслуговувала на більш численну армію прихильників. Я походив по кімнаті, але так і не зігрівся. Думка лягти в ліжко мого батька була для мене нестерпною. Врешті-решт я піднявся за подушками та ковдрами, так-сяк влаштувався на дивані. Я вимкнув телевізор одразу ж після титрів «Сом: розвінчання легенди». Ніч була непроглядною. Тиша теж.