— Синку, зростеться, як нова буде.
Раптом помер Фредді Динсмор, через три дні після того, як Джастин Маккрекен зламав ногу. Наприкінці січня Фредді захворів на грип, до лікарів не звернувся, усім казав: «Це звичайнісінька застуда… ходив діставати пошту без шарфа», а потім зліг і помер ще до того, як його змогли відвезти по той бік, на материк, та приєднати до всіх тих приладів, які тільки-но й чекають таких чоловіків, як Фредді. Його син, шістдесятивосьмирічний Джордж, усім відомий старий п’яниця (принаймні п’яниці до його віку не доживали), знайшов батька з «Бенгор Дейлі Ньюз» в одній руці та рушницею «Ремінґтон» (розрядженою) біля другої. Вочевидь, старий збирався почистити рушницю, але помер. Джордж Динсмор три тижні пиячив, пліткували, що ці «поминки» фінансуються тими, хто знає, що Джордж отримає страховку після смерті старого. Гетті Стоддард ходила й усім розповідала, хто волів слухати, що старий Джордж — це гріх та ганьба, не ліпший від бурлаки.
Багато хто захворів на грип. Того лютого школи на два тижні, замість зазвичай одного, зачинили на карантин, оскільки надто багато учнів хворіли.
— Коли немає снігу — панують мікроби, — зазначила Сара Гейвлок.
Наприкінці лютого, коли люди тільки-но почали чекати на вдаване березневе тепло, на пневмонію захворів і сам Олден Фландерс. Майже тиждень переносив хворобу на ногах, а потім зліг з температурою сорок. Як і Фредді, він відмовлявся від лікарів, а Стелла хвилювалася, не знаходила собі місця. Олден був молодший за Фредді, але і йому в травні цього року мало виповнитися шістдесят.
Нарешті випав сніг. На день Святого Валентина, п’ятнадцятисантиметровий шар, а двадцятого лютого — ще сантиметрів з п’ятнадцять, а двадцять дев’ятого лютого старий знайомець північний вітер приніс ледь не з півметра. Білий сніговий незнайомець лежав між бухтою та материком, ніби пасовище, де о цій порі року раніше, з прадавніх часів, були тільки сірі, бурхливі води. Дехто пішки перетинав Плесо, дістаючись по той бік і назад. Цього року навіть лижі були зайві, оскільки сніг перетворився на міцну блискучу кірку. Стелла вважала, що ці сміливці могли б ковтнути віскі для хоробрості, але не у Доррит. Заклад Доррит згорів ще у 1958 році.
І всі ці чотири рази вона бачила Білла. Одного разу він сказав їй:
— Ти повинна невдовзі прийти, Стелло. Підемо на танці. Що скажеш?
Вона не могла нічого відповісти, бо глибоко в рот втиснула кулак.
— Усе, що будь-коли було мені потрібно, чи то все, що коли-небудь бажала, було тут, — зізналася б їм. — У нас тут було радіо, а тепер навіть є телебачення — усе, що мені потрібно від світу поза Плесом. Щороку — город. А лангусти? Завжди на печі був казанок з тушкованими лангустами, і ми потім ховали цей казанок за дверима комори, коли навідувався священик, щоб не угледів, що смакуємо «супом бідняків».
— Я бачила й гарну погоду, й погану, навіть якщо бували часи, коли гадала: як почуваєшся, коли, натомість щоб замовляти з каталогів, насправді відвідуєш велику крамницю «Сирз», або завітаєш до одного з тих ринків Що, які я бачила по телебаченню, натомість щоб відвідувати місцеву крамницю або послати Олдена по той бік за чимось особливим, на кшталт різдвяного каплуна або шинки на Великдень… Чи то якби колись забажала, хоча б лише один раз, постояти на Конгресс-стрит в Портленді, подивитися на всіх тих людей у машинах та перехожих на тротуарах, де з одного погляду бачиш набагато більше людей, ніжу ці дні на острові… Якби я колись забажала всі ці речі, то і Плесо воліла б перетнути. І нічого в цьому дивного немає. Річ не в тім, що я якась особлива або навіть надто ексцентрична жінка для свого віку. Колись мама казала: «Усі суперечності в світі — між працею та бажанням», і я всім серцем у це вірю. Ліпше борознити глибше, ніж ширше.
— Це мій дім, і я його люблю.
Якось у середині березня, коли біле небо низько висіло над землею, мов утрата пам’яті, Стелла Фландерс останній раз сиділа на кухні, останній раз шнурувала чоботи на своїх худорлявих литках, останній раз закуталася в яскраво-червоний шарф (Гетті подарувала на Різдво три роки тому). Під сукню вона вдягнула комплект довгої білизни Олдена: кальсони майже сягали висохлих, обвислих грудей, а сорочка довжиною ледь не до колін.
Назовні знову здійнявся вітер, по радіо передали, що по обіді очікується сніг. Стелла вдягла куртку та рукавички, а щоб було тепліше — поверх власних натягнула ще й рукавички Олдена.