Вона пригадала, як Білл колись вчив її, що робити у випадку, коли загубилася в лісі: маєш вдати, що кульгаєш на ногу з того боку, що й рука, якою пишеш та тримаєш виделку. У іншому разі ця «ведуча» нога почне тобою керувати, тож рухатимешся колом, навіть того не усвідомлюючи, допоки не натрапиш на власний слід. Стелла навіть не уявляла, що може дозволити, щоб таке скоїлося з нею. По радіо на сьогодні передавали сніг, і ввечері, і завтра, а коли така завірюха, вона навіть не знатиме, чи натрапила на свій слід — вітер та свіжий сніг замете його ще до того, як до нього повернеться.
Руки почали відмерзати попри дві пари рукавичок, і вже певний час вона не відчувала ніг. Деякою мірою це майже принесло полегшення: через втрату чутливості принаймні стулив пельку її галасливий артрит.
Стелла почала кульгати, більше налягаючи на ліву ногу. Артрит в коліні не дрімав, і невдовзі біль вже кричав до неї. Сиве волосся рвалося назад. Губи міцно притиснуті до зубів (в неї досі залишилися свої зуби, майже всі, за винятком чотирьох), дивилася вперед, очікуючи, коли з білої імли, що летить, матеріалізується жовто-чорний напис.
Не сталося.
Дещо пізніше помітила, що яскрава біла денна імла почала млявитися у суцільну сірість. Ще ніколи сніг не валив так щільно і сильно. Ноги досі трощили крижану кірку, але тепер прямувала десятисантиметровим шаром нового снігу. Подивилася на годинник — він зупинився. Стелла усвідомила, що, швидше за все, уранці вперше за двадцять чи тридцять років забула його завести. Чи то її годинник зупинився назавжди? Годинник належав матері, двічі з Олденом відправляла його до Ракун-Геда, де містер Дості спершу захоплено розглядав, а потім чистив. Принаймні її годинник вже бував на материку.
Уперше стара впала хвилин через п’ятнадцять після того, як помітила, що день почав сірішати. На мить вона залишилася навколішках, міркуючи про те, що так просто зостатися тут, згорнутися клубочком, прислухатися до музики вітру, але ж потім рішучість, завдяки якій вона вже стільки подолала, знов узяла гору — Стелла, стиснувши зуби, підвелася. Підвелася, дивлячись просто перед собою, бажаючи, щоб її очі побачили… проте її очі не бачили нічого.
Невдовзі сутінки.
Зрозуміло, вона пішла в інший бік. Десь зісковзнула зі шляху, в той чи інший бік. У іншому разі вже мала дістатися материка. Проте вона не вірила, що зайшла надто далеко не в тому напрямку, що рухається паралельно материку або навіть повертається назад у напрямку Готу. Внутрішній компас в голові шепотів Стеллі, що вона дещо захопилася та взяла ліворуч. Вірила, що досі наближається до материка, але навскоси — помилка, що дорого їй коштуватиме.
Цей самий компас наказував повертати праворуч, але не послухалася. Натомість і далі просувалася вперед, проте кинула вдавати, що кульгає. Здригнулася від приступу кашлю, сплюнула яскраво-червоний згусток у сніг.
Десять хвилин по тому (сірість тепер поглибшала, і вона опинилась у таємничих сутінках бурхливої снігової бурі) стара знову впала, спробувала підвестися, спочатку марно, врешті таки спромоглася встати. Похитуючись, стояла в снігу, ледве тримаючись на ногах через завірюху. Хвилями накочувала слабкість, від якої Стелла почувалася або надто важкою, або надто невагомою.
Найімовірніше, у неї у вухах завивав не лише вітер, але саме вітру кінець кінцем вдалося-таки зірвати Олденів капелюх з голови. Вона зробила спробу його схопити, але вітер легко закружляв капелюх якнайдалі від Стелли — лише на мить побачила його: жваво підстрибував у сірих сутінках — жовтогаряча пляма. Ось вона застрягла у снігу, перекотилася, знову здійнялася у повітря, зникла. Тепер волосся вільно розліталося над головою.
— Не переймайся, Стелло, — заспокоїв Вілл. — Одягнеш мого капелюха.
Вона охнула, стала озиратися у білому безкраї. Мимоволі притиснула руки в рукавичках до грудей, відчула, як серце шкребуть гострі нігті.
Вона не бачила нічого, окрім снігової завіси, що повсякчас рухалася, — і раптом із цього сірого вечірнього жерла, крізь яке вітер волав, ніби диявол у сніговий тунель, вийшов її чоловік. Спочатку він був лише кольорами, що рухалися в снігу: червоним, чорним, темно-зеленим та світло-зеленим, а потім ці кольори перетворилися на фланелеву куртку з комірцем, фланелеві штани та зелені чоботи. Він простягнув їй власного капелюха жестом, який здавався до безглуздя вишуканим, у цього чоловіка було Біллове обличчя, ще без жодних ознак раку, який зрештою і забрав його (невже саме цього й жахалася? Що до неї наблизиться ця змарніла тінь власного чоловіка? Кістлява істота, яка більше нагадує в’язня концентраційного табору, з натягнутою та лискучою шкірою на вилицях, запалими очима?), і відчула полегшення.