Залишивши сани біля підніжжя, всі четверо пішли навколо горба, уважно розглядаючи поверхню снігу. Але ніяких слідів, ні свіжих, ні старих, на цій поверхні не виявили, і можна було думати, що відколи сніг укрив землю, ніхто не піднімався на горб і не спускався з нього.
В ЗАЛИШЕНІЙ ЮРТІ
Повстяні двері юрти, обернені на південь, були зачинені і знадвору зав’язані: отже, юрта була порожня. Піднявши повсть, мандрівники ввійшли. Юрта мала жилий вигляд. Біля задньої стінки були складені експедиційні ящики з інструментами, колекціями і більш цінним майном. Висіли рушниці, патронташі, одяг товаришів, а біля бічних стінок були згорнені їх спальні мішки. В центрі юрти чорніло вогнище і на тринозі висів навіть чайник; поруч лежала купа дров та хмизу. Все мало такий вигляд, ніби товариші відлучилися не надовго.
Коли прибулі побачили все це, тривога в них посилилась. Їх товариші не пішли ні на полювання, ні на екскурсію, бо і рушниці і спальні мішки залишилися в юрті. Доводилось думати, що якісь вороги — хижаки або люди — напали на них зненацька де-небудь поблизу юрти, наприклад, біля льодовика або в тундрі біля її підніжжя. А собаки, втративши господарів, з голоду або загинули, або розбіглися. А якщо напала орда, то чому вона не пограбувала юрти?
Більш уважний огляд речей виявив, що чайник, рушниця, взагалі всі речі вкрилися шаром пилу. Макшеєв підняв кришку чайника: рештки чаю на його дні були вкриті густою пліснявою. Стало цілком ясно, що люди залишили юрту вже давно.
— А це що таке? — запитав Каштанов, показуючи на дивний дерев’яний предмет, що стояв на одному з ящиків і якого раніше не помітили.
Всі обступили ящик. На ньому стояла фігурка мамонта, дуже грубо вирізана з дерева. Вона була вкрита бурими мазками і шаром жиру, тим-то було навіть гидко доторкнутися до неї.
— Чи не зайнявся Іголкін з нудьги скульптурою? — висловив здогад Папочкін.
— Ні! — сказав Макшеєв. — Це, безсумнівно, ідол, його мазали кров’ю і жиром забитих тварин у вигляді жертвоприношення. Наші товариші знайшли його де-небудь.
— Так, зіставляючи цю знахідку з слідами на піску, не може бути сумнівів, що тут живуть якісь первісні люди, — зазначив Каштанов.
— Вони забили або повели з собою наших товаришів! — скрикнув Громеко.
— Чому ж вони не пограбували речей?
Макшеєв узяв фігуру, щоб краще роздивитися її. На загальне здивування, під нею лежало два папірці, акуратно згорнені. Каштанов швидко розгорнув їх і почав читати голосно.
У першому папірці від 25 вересня говорилося:
Повідомляємо, що ми в полоні у диких людей, які несподівано з явилися в тундрі. Вони захопили нас два тижні тому зненацька, беззбройними в льодовнику, де ми перевіряли склад, і повели з собою в ліси. Юрту і склад залишили незайманими, але не дали нам нічого взяти з собою; собаки побігли за нами. Нас не кривдять, годують і навіть віддають шану, очевидно, вважаючи за чародіїв або богів, але не пускають, пильно вартують і відібрали в нас чоботи і майже весь одяг. Самі ходять зовсім голі, живуть у наметах із жердин та шкур, вогню не знають, їдять сире м’ясо. Зброя в них тільки кістяна і дерев’яна — списи, стріли та ножі. В орді більше ста чоловік, але переважають жінки; полюють чоловіки і жінки. Чоловіків мало, вони немічні, а жінки рослі й дужі. Їх тіло вкрите досить густим волоссям, і вони взагалі схожі на великих мавп (без хвоста), але розмовляють, і ми вже навчилися їх розуміти. Тим-то ми довідалися, що нашу юрту вони вважають за якесь житло богів і ходять туди поклонятися. Ми скористалися цим, щоб послати цю записку, як жертву богові. Вони обіцяли покласти її в юрті. Повели нас на південний схід, униз річкою, через яку ми з вами ходили за вбитим мамонтом, кілометрів на 50–60. Ми думаємо, що вам пощастить звільнити нас без пролиття крові, з’явившись у вигляді богів. Привезіть нам теплий одяг, сірників і тютюну. Літо провели добре, в складі багато харчів.
Другий аркушик був від 2 листопада.
Стало холодно і часто перепадає сніг. Дикуни збираються відкочовувати далі на південь, де тепліше. Ми самі користуємося вогнем, на якому смажимо м’ясо і біля якого гріємося. Але дикуни бояться вогню і ще більше почали поклонятися нам. У полоні нас тримають головним чином жінки, яким ми подобаємося, бо ми красивіші і дужчі від чоловіків їхнього племені. Чоловіки ж радо допоможуть нашому звільненню. Посилаємо останню записку, бо дикуни більше до юрти не ходитимуть. Але по дорозі на південь, очевидно, понад тією ж річкою, ми залишатимемо записки при кожній ночівлі або по дорозі настромлюватимемо їх на кущі, щоб ви могли вислідити нас. Якщо нам не пощастить звільнитися хитрощами з допомогою чоловіків, тоді ви пострілами повідомте нас про своє наближення. Наступайте відкрито, стріляючи залпами в повітря, щоб вразити дикунів і примусити їх скоритися нашій волі. В крайньому разі підстрельте кількох жінок. Ми не журимося, і не боїмося, тільки терпимо від холоду і від одноманітної м’ясної їжі. Турбуємося за вас, чому ви не повертаєтесь, чи щаслива ваша мандрівка?